Неспокійний вечір

Крихітний чоловічок швидко біг темним і холодним лісом. Втомлений, брудний і подряпаний, у забрудненій мокрій одежині та в пом'ятому зеленому ковпачку він мчав щосили, швидко перебираючи маленькими ніжками. Чоловічок був дуже наляканий і тому постійно озирався. Перечіпався об сухі гілки, падав у м'який килим із соснових голок. У голові миготіла думка про те, як добре було б просто залишитися тут полежати й відпочити, але він вставав і з останніх сил біг далі.

- Швидше, швидше, швидше! Я обов'язково повинен їх знайти! Я не можу не встигнути! - повторював він знову і знову, і біг, біг, біг.

Цього вечора Маруся і Якусь були вдома у бабусі. Година була пізня, і вони готувалися вкладатися спати. Холодний осінній дощ барабанив по даху, а поривчастий крижаний вітер гримів іграшками на подвір'ї, ганяючи їх то в один, то в інший бік.

- Треба б прибрати іграшки, як сказала бабуся, - поскаржилася Маруся. - Вітер ще довго не заспокоїться, усю ніч буде ними гриміти і заважати нам спати. Може, сходити й зібрати їх, га? - запитала вона Якуся.

Якусь - це її брат-близнюк. Їхні батьки були відомими біологами і по кілька місяців на рік проводили в наукових експедиціях. Цього разу вони вирушили за відкриттями в Південну Америку, а Маруся з Якусем приїхали до бабусі в село. Вони, звісно ж, сумували за мамою з татом, але й у бабусі їм теж дуже подобалося.

- Там так холодно і мокро... думаєш, треба? - з надією в голосі запитав Якусь і вкрився ковдрою. - Ти подивися, це ж справжній ураган! Бррр! Он як верхівки дерев гнуться, ще гілкою по голові вдарить або окуляри мені розіб'є. Давай завтра?

- Якою гілкою? - засміялася Маруся. - А ось іграшкою може скло розбити!

Вона вирішила виглянути у вікно, щоб подивитися, що коїться на подвір'ї. Але щойно вона повернула ручку, як сильний і холодний вітер різко відчинив раму і разом із сухим листям увірвався в кімнату. Порив був такої сили, що відштовхнув Марусю. Вона позадкувала і сіла на підлогу.

- Якусю, допоможи! Треба зачинити вікно! - закричала Маруся, встаючи.

Якусь схопився з ліжка, і вони разом насилу зачинили віконниці. У кімнаті одразу стало тепліше й тихіше - стало чути, як цокає настінний годинник із зозулею. До слова, сама зозуля давним-давно зламалася, тож щогодини, коли наставав час, дверцята відчинялися, але зозуля не виїжджала. Маруся з Якусем жартували, що вона від'їлася на бабусиних пиріжках і тому не пролазить у дверцята.

Бум, бум, бум ... бум! Пролунав металевий бій настінного годинника. Маруся з Якусем обернулися і подивилися на нього. Коли годинник пробив десять разів, дверцята відчинилися і ... виїхала зозуля. А на ній верхи сидів крихітний чоловічок, увесь замурзаний, у рваній мокрій одежині та в зеленому ковпачку, почепленому на розпатлане волосся.

- Добрий вечір, Марусю і Якусю! - його тонкий голосок тремтів від утоми. Він винувато посміхнувся і привітальним жестом зняв зелений ковпачок.