Маленький гість

Раптом знизу на сходах почулися кроки, двері в кімнату відчинились і увійшла бабуся. В руках у неї була розгорнута книжка, велика затишна хустка покривала її плечі, окуляри з'їхали на кінчик носа.

- Що у вас тут за шум? Чого це ви ще не в ліжку, чому не спите? - запитала вона тихим і спокійним голосом і озирнулася. Іграшки були розкидані. Олівці, фломастери та аркуші з малюнками лежали по всій кімнаті. Ваза з квітами впала на підлогу під вікно, і вода з неї розтікалася по килиму. Розгардіяш, подумала бабуся, зітхнула і запитала ще раз. - Що у вас тут відбувається, Марусю?

- Бабусю, ти тільки не хвилюйся. Це вітер. Він відчинив вікно і все розкидав. Ми зберемо всі іграшки, олівці й листочки, і вазу з квітами теж, і відразу ляжемо спати, - відповіла Маруся. Якусь на знак згоди так швидко закивав головою, що його окуляри впали з носа на килим. Бабуся подивилася на нього й усміхнулася:

- Добре, дорогі мої. Але тільки не довго, будь ласка, адже вже дуже пізно. Я сама вже збираюся лягати. На добраніч!

- На добраніч! - заквапилися відповісти Маруся з Якусем і обійняли її.

Щойно за бабусею зачинилися двері, Маруся з Якусем різко обернулися до настінного годинника. Той спокійно й рівномірно цокав - тік-так-тік-так-тік-так. Дверцята зозулі були зачинені.

- А де ж чоловічок? - першим порушив тишу Якусь.

- І ти його бачив? Як добре! - зраділа Маруся. - А то я злякалася, що збожеволіла, що мені привиділося.

- Ні, ви не збожеволіли, - пролунав тоненький голосок. Чоловічок у зеленому ковпачку стояв спиною до них на підвіконні і спостерігав, як світло вуличних ліхтарів стікає в краплях дощу по склу. Вітер вщух, на вулиці зовсім стемніло.

- Ви ж точно Маруся і Якусь? - запитав він, обернувшись.

При світлі настільної лампи Маруся з Якусем змогли краще його розгледіти. На зріст чоловічок був не вищим за кішку. Він носив великі круглі окуляри, майже як у Якуся. У нього були тонкі риси обличчя, зелені очі й довге світле волосся, яке на всі боки стирчало з-під ковпачка. Він був одягнений елегантно і старомодно: на ньому була розшита різнокольоровими візерунками зелена курточка і жилетка з мініатюрним кишеньковим годинником на тоненькому ланцюжку, шкіряні шорти з кишенями і коричневі чоботи. Костюм доповнювала червона краватка-метелик. Чоловічок чимось нагадував мандрівника столітньої давнини, з тією лише різницею, що тоді носили крислаті капелюхи, а в маленького чоловічка на голові був смішний зелений ковпачок.

- Звичайно, це ми, - сказала Маруся. - А ви хто?

Маленький чоловічок не відповів. Здавалося, ніби він і не чув запитання.

- Як же так? Як же так?! - заголосив він, ходячи туди-сюди по підвіконню. У його рухах був відчай: він то хапався за голову, то безладно розмахував руками, то запихав їх у кишені і знову виймав, хапаючись за голову. - Цього не може бути! Просто не може бути. Усе пропало, усе пропало. Ох, мої нещасні друзі!


- Стривайте, зупиніться, будь ласка! - попросив Якусь, підійшовши до вікна і нахилившись до чоловічка. - Скажіть же нарешті, хто ви такий і що сталося?

- Ви ж діти! - знову не відповів на запитання чоловічок.

Маруся з Якусем переглянулися і хором відповіли:

- Так, звичайно, ми діти.

Вони подивилися на чоловічка, який зупинився, сів навпочіпки і закрив руками обличчя.

- Усе пропало, усе пропало, - прошепотів він, потім подивився на Марусю з Якусем, зітхнув і заговорив. - Пробачте мені мою надто емоційну поведінку. Зараз я вам усе поясню. Мене звати Ганс. Я лісовий гном і професор королівської академії. Мені дуже подобається наука, і я люблю навчати, але зараз... мені зовсім не до цього. Мене до вас направили. Річ у тім, що мій світ у великій біді - у чарівному королівстві кояться жахливі речі і нам потрібна ваша допомога.

- Але хто вас послав і як ми можемо допомогти? - зі здивуванням запитала Маруся, але, не давши гному відповісти, вигукнула, - Хоча, стривайте-но, ви ще встигнете все нам розповісти. Ви промокли й замерзли і весь тремтите. До того ж, напевно, ви голодні. Давайте ми висушимо ваш одяг і принесемо вам поїсти. А потім поговоримо. Ви не проти?

- Спасибі вам велике. Ви праві, так буде краще, - відповів Ганс.

Маруся спустилася на кухню, де зібрала на тарілку шматочки м'якого хліба, смачного сиру й ковбаси, а ще налила в піалу трішки малинового варення й молочка в маленьку кавову чашечку. Вона розуміла, що крихітний чоловічок так багато не з'їсть і не вип'є навіть за тиждень, але їй страшенно хотілося показати себе гостинною господинею - не щодня до тебе приходять у гості казкові гноми і просять про допомогу. Раніше от не приходили.

Тим часом Якусь налив трохи теплої води в умивальник, у якому Ганс із задоволенням викупався, як у ванній. Маленький одяг чоловічка Якусь акуратно повісив на батарею сушитися, а замість нього приніс гному свою вовняну рукавичку, яку той вдягнув, як комбінезон, просунувши ноги й руки в пальці, і підв'язав її своїм пояском. Вийшло кумедно. Тож, коли Маруся повернулася в кімнату з кухні, вона побачила, як Якусь від сміху катається по підлозі, а довкола нього бігає рукавичка, що говорить. Добре, що одяг гнома напрочуд швидко висох, і він зміг знову набути свого звичайного вигляду, а то серйозної розмови б не вийшло.

Ганс справді був дуже голодний. Він уже й не пам'ятав, коли їв востаннє. Всупереч припущенню Марусі про те, що гноми багато не їдять, Ганс з'їв і випив майже все, що вона принесла. Чари, подумала Маруся, і хотіла було запропонувати гному продовжити бесіду, коли це побачила, що він міцно спить, притулившись до тарілки.

- Бідолаха, як же він утомився, - сказала Маруся. - Якусю, давай перенесемо його в лялькове ліжечко - нехай ніч відпочине, а вранці його розпитаємо, добре?

- Так, давай, а то вже зовсім пізно, - погодився Якусь. - Я б і не зміг його дослухати до кінця, адже в мене в самого очі злипаються.

Вони акуратно перенесли чоловічка в іграшкове ліжечко, поклали на маленьку подушечку і накрили ляльковою ковдрочкою. Потім діти вмилися, почистили зуби, вимкнули світло і лягли спати. На годиннику була північ.