Перший сніг

Наступного ранку Маруся та Якусь прокинулися пізно. Разом із бабусею вони переночували в будинку чарівника. Королівський камердинер пропонував їм залишитися до ранку в місті, але ночувати в замку... Маруся з Якусем ніколи не спали у величезних опочивальнях, і їм було б трохи страшно. Тож діти з бабусею чемно відмовилися, але пообіцяли обов'язково повернутися і тоді вже прийняти запрошення. Та й у чарівника вдома їм було звичніше, вони вже все там знали.

Вийшовши на веранду, діти побачили, що за ніч навколо все стало білим-білим - доріжка, земля, пагорби, ліс вдалині. Темні мокрі гілки дерев вкрилися товстим шаром першого снігу і вже не здавалися такими кострубатими й потворними, як учора. Настала справжня зима.

Побачивши сніг, діти зістрибнули з веранди на доріжку і почали грати в сніжки. Спочатку вони обстрілювали один одного, потім дісталося коту Матвію, який, бурчачи, сховався в хаті, а от кошлатий пес, навпаки, із задоволенням гасав довкола Марусі з Якусем та радісно гавкав, поки вони намагалися в нього влучити. На ґанку стояли чарівник і бабуся та з неприхованою радістю дивилися, як граються діти.

- Маруся, Якусю, - нарешті покликала бабуся. - Давайте, закінчуйте. Сніданок давно готовий, ідіть за стіл. Тільки не забудьте обтруситися, а то ви стали схожі на сніговиків. І руки помийте. Ми на вас чекаємо.

Чарівник і бабуся повернулися до хати, а Маруся з Якусем, зрозуміло, ще трішечки, ну, зовсім трішечки, пограли в сніжки й, обліплені з ніг до голови снігом, побігли на слизьку дерев'яну веранду. На ходу вони продовжували обстрілювати і один одного, і кошлатого друга, який із рудого перетворився на білого, але дуже задоволеного пса.

- Ось, ви питали, яка у нас зима. Ось така! - сказав чарівник і показав рукою у вікно. Він відпив кави і задоволено посміхнувся.

- Там так чудово! І сніг липкий, тому сніжки виходять просто чудові, - Якусь був усе ще під враженням. - Просто справжня зима.

- А можна ми до вас ще прийдемо? - запитала Маруся. - Пограти в сніжки чи провідати королівське місто, коли мешканці там усе облаштують? Без небезпечних пригод.

- Без небезпечних пригод у вас не виходить, - розсміявся чарівник. - А так, звісно, коли захочете, тоді й приходьте. Ви тут уже все знаєте, і вам усі будуть дуже раді. Може, під Новий рік? Місто буде прикрашене. На ярмарковій площі прикрасимо високу ялинку.

- Ура! - закричали діти. - Бабусю, а ти з нами підеш?

- Куди ж я без вас? Та й наглядати за вами треба, щоб не заблукали, як у Високих горах, - відповіла бабуся.

На цих словах Маруся задумалася, а потім запитала чарівника:

- Скажіть, чарівнику, коли ми з Якусем не знали, як перейти через Високі гори, нам дорогу показав великий чорний ворон. Потім ми його бачили у короля ельфів. Ви знаєте цього ворона?

- Чи знаю я цього ворона? - усміхнувся чарівник. - Якщо ви вже поснідали, то можу вам його показати.

- Так, ми вже поїли, - схопилися з-за столу діти.

Вони пройшли до бібліотеки. Чарівник підставив високу драбину до книжкової шафи, заліз на неї і з самої верхньої полиці дістав запорошену коробку, на якій були намальовані різні звірі. Коли він відкрив її, Маруся з Якусем побачили персні, акуратно розкладені по комірках. На кожному персні було вигравірувано якусь тварину - вовк, ведмідь, орел, лисиця, олень і багато інших. Чарівник дістав з кишені свого балахона перстень, на якому був вигравіруваний чорний ворон, і показав його Марусі з Якусем. Вони з хвилину його роздивлялися, поки першим не порушив тишу Якусь.

- То це були ви, чарівнику! - вигукнув він.

- Ну, звичайно, - відповів чарівник. - Ці персні дозволяють ненадовго перетворюватися на найрізноманітніших звірів. У королівстві були духи-розвідники, яких чаклуни послали стежити за нами, тому я волів подорожувати в чужій подобі.

Маруся з Якусем знову почали уважно вивчати перстень. Потім чарівник акуратно поклав його в комірку, закрив коробочку і прибрав її на найвищу полицю.

- Ну, що ж, - сказав він. - Мені здається, на вас уже чекає бабуся.

- Чарівнику, - засмутилася Маруся. - Нам так не хочеться йти.

- Не засмучуйся, Марусю, - заспокоїв її чарівник. - Я впевнений, що ми дуже скоро побачимося. А поки що вам час додому. Героям теж потрібен відпочинок.

Чарівник провів їх до бабусі. Маруся з Якусем зібралися, попрощалися з чарівником, котом і псом, і з сумними посмішками попрямували засніженою доріжкою в бік чарівного лісу. Кошлатий пес провів їх до підніжжя пагорба, а чарівник і кіт залишилися стояти на білій від снігу веранді доти, доки діти з бабусею не зникли з поля зору.

- Ви підете працювати в бібліотеку? - запитав чарівника кіт.

- Так, мій друже. Ви не нагадаєте, коли сьогодні зайде Ганс?

- Він обіцяв бути до вечора.

- Чудово. Нам потрібно багато чого обговорити. Ви вдвох, - чарівник жестом показав на кота і пса, - теж приєднуйтесь, будь ласка. Адже ми так і не розгадали таємницю кольорового зорепаду. Ох, відчуваю, чекають на нас нові пригоди, і допомога Марусі та Якуся нам скоро знову знадобиться.

Чарівник підняв догори вказівний палець, наче пригадав щось важливе, і, занурений у свої думки, пішов до хати. За ним, обтрусившись від снігу, пішов кіт Матвій. Кошлатий пес залишився сидіти на вулиці. Він підняв голову, відкрив пащу і спробував язиком зловити сніжинки, які летіли з неба. Одна з них потрапила йому в ніс, і він голосно чхнув.

- Будьте здорові, - пролунав з-за дверей голос Матвія. - Ви йдете?

- Дякую, йду.

Пес знову чхнув, обтрусився і пішов до хати.

КІНЕЦЬ