23
Битва
Сонце вже сідало за обрій, коли принц Віан і чаклуни перетнули Високі гори й побачили перед собою великі пагорби, за якими вдалині миготіли вогники королівського міста.
- Мені доповіли, ваша величносте, - сказав головний чаклун, - що чарівник Блакитної гори зібрав у місті військо звірів і всяких жалюгідних істот. Вони озброєні чим доведеться, і в страху чекають нашого нападу. Пропоную не чекати і напасти просто зараз, мій пане. Мені не терпиться спопелити їх усіх або перетворити на камінь. А тих, хто виживе, ми зробимо рабами.
Принц Віан, одягнений у мисливські обладунки й темний плащ, їхав попереду війська на чорному коні. Чаклуни, немов привиди, низько й повільно летіли над землею.
- Ви маєте рацію, - сказав принц, - ми не будемо чекати і нападемо. Але спочатку я хочу запропонувати їм здатися. Нехай відкриють ворота і складуть зброю. Адже якщо ми всіх уб'ємо, то ким же я стану правити?
- Добре, - неохоче відповів головний чаклун. З його викривленого обличчя було видно, що він не вдоволений проханням принца.
Чаклун був кровожерливим і після перемоги збирався схопити принца Віана й ув'язнити в темниці, щоб самому правити чарівним світом так, як йому захочеться. Він ненавидів жителів королівства і хотів майже всіх винищити, залишивши тільки найкорисніших - наприклад, ведмедів для важкої роботи або вовків для охорони.
Принц же після перемоги сам хотів обдурити чаклунів. Він мріяв заволодіти кам'яним ціпком і перснями вогню. Через кілька днів після бою він збирався збрехати жителям чарівного королівства, що його вкрали чаклуни і силою змусили напасти на місто. Потім разом із тими, хто йому повірив, він уночі схопив би чаклунів і запроторив би їх у підвали фортеці.
Величезне військо чаклунів, наче вечірній туман, підповзло до міста і зупинилося недалеко від міських стін. По дорозі армія облітала численні кам'яні брили. Принц не пам'ятав, щоб ці камені були там раніше, але не надав цьому значення. Ворота фортеці були зачинені, на стінах горіли яскраві смолоскипи.
- Гей, хто там є на міських мурах? Відчиняйте негайно ж ворота і складайте зброю! - закричав принц. - Я, ваш король, обіцяю: якщо ви негайно здастеся, я залишу вас живими! Ну, відповідайте ж!
Запанувала тиша, порушувана лише злісним шипінням чаклунів. Раптом на стіні фортеці з'явилася маленька фігурка в окулярах і зеленому ковпачку. Це був Ганс. У витягнутій правій руці, немов меч, він тримав маленький ножик. Поруч із ним на стіні з'явилися мишки, зайці, єноти та інші невеликі звірі. У них у руках були палиці та каміння.
- Ми ніколи не здамося тобі, самозванцю! - крикнув Ганс. - Нас мало, але ми хоробрі й розумні, і тобі нас ніколи не захопити! Тільки спробуй напасти зі своїми жалюгідними чарівничками, ми покажемо тобі, що таке сила чарівного королівства! Забирайся геть у Темні краї, там вам якраз і місце! - прокричав Ганс. Він і звірі, що стояли на стінах фортеці, стали голосно сміятися над принцом і його військом.
- Мені доповіли, ваша величносте, - сказав головний чаклун, - що чарівник Блакитної гори зібрав у місті військо звірів і всяких жалюгідних істот. Вони озброєні чим доведеться, і в страху чекають нашого нападу. Пропоную не чекати і напасти просто зараз, мій пане. Мені не терпиться спопелити їх усіх або перетворити на камінь. А тих, хто виживе, ми зробимо рабами.
Принц Віан, одягнений у мисливські обладунки й темний плащ, їхав попереду війська на чорному коні. Чаклуни, немов привиди, низько й повільно летіли над землею.
- Ви маєте рацію, - сказав принц, - ми не будемо чекати і нападемо. Але спочатку я хочу запропонувати їм здатися. Нехай відкриють ворота і складуть зброю. Адже якщо ми всіх уб'ємо, то ким же я стану правити?
- Добре, - неохоче відповів головний чаклун. З його викривленого обличчя було видно, що він не вдоволений проханням принца.
Чаклун був кровожерливим і після перемоги збирався схопити принца Віана й ув'язнити в темниці, щоб самому правити чарівним світом так, як йому захочеться. Він ненавидів жителів королівства і хотів майже всіх винищити, залишивши тільки найкорисніших - наприклад, ведмедів для важкої роботи або вовків для охорони.
Принц же після перемоги сам хотів обдурити чаклунів. Він мріяв заволодіти кам'яним ціпком і перснями вогню. Через кілька днів після бою він збирався збрехати жителям чарівного королівства, що його вкрали чаклуни і силою змусили напасти на місто. Потім разом із тими, хто йому повірив, він уночі схопив би чаклунів і запроторив би їх у підвали фортеці.
Величезне військо чаклунів, наче вечірній туман, підповзло до міста і зупинилося недалеко від міських стін. По дорозі армія облітала численні кам'яні брили. Принц не пам'ятав, щоб ці камені були там раніше, але не надав цьому значення. Ворота фортеці були зачинені, на стінах горіли яскраві смолоскипи.
- Гей, хто там є на міських мурах? Відчиняйте негайно ж ворота і складайте зброю! - закричав принц. - Я, ваш король, обіцяю: якщо ви негайно здастеся, я залишу вас живими! Ну, відповідайте ж!
Запанувала тиша, порушувана лише злісним шипінням чаклунів. Раптом на стіні фортеці з'явилася маленька фігурка в окулярах і зеленому ковпачку. Це був Ганс. У витягнутій правій руці, немов меч, він тримав маленький ножик. Поруч із ним на стіні з'явилися мишки, зайці, єноти та інші невеликі звірі. У них у руках були палиці та каміння.
- Ми ніколи не здамося тобі, самозванцю! - крикнув Ганс. - Нас мало, але ми хоробрі й розумні, і тобі нас ніколи не захопити! Тільки спробуй напасти зі своїми жалюгідними чарівничками, ми покажемо тобі, що таке сила чарівного королівства! Забирайся геть у Темні краї, там вам якраз і місце! - прокричав Ганс. Він і звірі, що стояли на стінах фортеці, стали голосно сміятися над принцом і його військом.
Чаклуни невдоволено загарчали. Головний чаклун з люттю подивився на гнома, а потім на принца.
- Дозвольте їх знищити, ваша величносте, - звернувся він до принца. - Ці дрібні комашки дуже скоро будуть благати про пощаду.
- Добре, - відповів принц, - але не вбивайте всіх, візьміть побільше полонених. Мені вони потрібні.
- Слухаюся, мій пане, - прошипів головний чаклун і закричав своєму війську: - Уперед, в атаку, не шкодуйте нікого!
І він полетів до міських стін разом зі своєю армією. Принц злякано подивився вперед.
Щойно чаклуни підлетіли ближче до стін, вони почали стріляти по них вогняними кулями, а головний чаклун намагався влучити у звірів, щоб перетворити їх на камінь. Але Ганс і звірі були хитрішими, вони швидко сховалися за стінами, а замість них з'явилися сотні лучників - ельфів і людей. Вони раз за разом випускали хмари стріл, які зі свистом падали на лиходіїв. Стріли потрапляли в чаклунів, і ті одразу розсипалися на частини або перетворювалися на темний пил. Лиходії, що нападали, такого зовсім не очікували і в страху позадкували назад від стін фортеці. Не встигли вони перевести подих, як праворуч і ліворуч з лісу з гучним криком вибігли велетні з величезними щитами і киями. Вони почали трощити чаклунів, розмітаючи їх, немов пил, по всьому полю. Головний чаклун спробував перетворити велетнів на каміння, але ціпок скам'яніння на них не діяв. Що таке?! Чому?!
- Усі назад! - закричав з переляку головний чаклун, і армія лиходіїв кинулася тікати. - Відходимо!
Чаклуни кинулися назад, але не так сталося, як гадалося. Кам'яні брили, які вони облітали на шляху до королівського міста, перетворилися на кам'яних воїнів. Вони налетіли на армію, що тікала, і поле битви стало чорним від пилу, на який перетворювалися повалені лиходії. Ще трохи, і не залишилося жодного чаклуна.
- Дозвольте їх знищити, ваша величносте, - звернувся він до принца. - Ці дрібні комашки дуже скоро будуть благати про пощаду.
- Добре, - відповів принц, - але не вбивайте всіх, візьміть побільше полонених. Мені вони потрібні.
- Слухаюся, мій пане, - прошипів головний чаклун і закричав своєму війську: - Уперед, в атаку, не шкодуйте нікого!
І він полетів до міських стін разом зі своєю армією. Принц злякано подивився вперед.
Щойно чаклуни підлетіли ближче до стін, вони почали стріляти по них вогняними кулями, а головний чаклун намагався влучити у звірів, щоб перетворити їх на камінь. Але Ганс і звірі були хитрішими, вони швидко сховалися за стінами, а замість них з'явилися сотні лучників - ельфів і людей. Вони раз за разом випускали хмари стріл, які зі свистом падали на лиходіїв. Стріли потрапляли в чаклунів, і ті одразу розсипалися на частини або перетворювалися на темний пил. Лиходії, що нападали, такого зовсім не очікували і в страху позадкували назад від стін фортеці. Не встигли вони перевести подих, як праворуч і ліворуч з лісу з гучним криком вибігли велетні з величезними щитами і киями. Вони почали трощити чаклунів, розмітаючи їх, немов пил, по всьому полю. Головний чаклун спробував перетворити велетнів на каміння, але ціпок скам'яніння на них не діяв. Що таке?! Чому?!
- Усі назад! - закричав з переляку головний чаклун, і армія лиходіїв кинулася тікати. - Відходимо!
Чаклуни кинулися назад, але не так сталося, як гадалося. Кам'яні брили, які вони облітали на шляху до королівського міста, перетворилися на кам'яних воїнів. Вони налетіли на армію, що тікала, і поле битви стало чорним від пилу, на який перетворювалися повалені лиходії. Ще трохи, і не залишилося жодного чаклуна.
Щойно битва закінчилася, кам'яне військо вишикувалось у стрункі шеренги і попрямувало до міських мурів. Слідом за ними підійшли тролі. Один із них на витягнутій руці ніс за комір злого принца, який смикався і намагався вирватися. Троль підійшов до воріт міста і постукав.
- Друзі, відчиняйте ворота, я приніс вам подаруночок!
Ворота відчинилися, і йому назустріч вийшов радісний чарівник. За ним із міста з криками "ура!" і "перемога!" вибігли люди, ельфи та звірі.
- Мій дорогий Громе, і де ж ви його спіймали? - запитав чарівник.
- Намагався втекти в ліс, але я бігаю швидше, - задоволено відповів Грім.
- Відпустіть мене! Ви не маєте права! Я король! - кричав принц.
- Ніякий ви не король, - втрутилася бабуся. - Ви розпещений негідник. Ви привели чаклунів у наш світ, щоб вони знищили його жителів. Вас судитимуть і посадять у фортецю. Сподіваюся, там ви схаменетесь і зрозумієте, що накоїли. Віднесіть його до в'язниці й замкніть, будь ласка, - звернулася вона до Грома.
- Ви не смієте! - закричав принц, але його вже ніхто не слухав.
- Друзі, відчиняйте ворота, я приніс вам подаруночок!
Ворота відчинилися, і йому назустріч вийшов радісний чарівник. За ним із міста з криками "ура!" і "перемога!" вибігли люди, ельфи та звірі.
- Мій дорогий Громе, і де ж ви його спіймали? - запитав чарівник.
- Намагався втекти в ліс, але я бігаю швидше, - задоволено відповів Грім.
- Відпустіть мене! Ви не маєте права! Я король! - кричав принц.
- Ніякий ви не король, - втрутилася бабуся. - Ви розпещений негідник. Ви привели чаклунів у наш світ, щоб вони знищили його жителів. Вас судитимуть і посадять у фортецю. Сподіваюся, там ви схаменетесь і зрозумієте, що накоїли. Віднесіть його до в'язниці й замкніть, будь ласка, - звернулася вона до Грома.
- Ви не смієте! - закричав принц, але його вже ніхто не слухав.
Коли принца забрали, Маруся з Якусем підійшли до чарівника.
- Чарівнику, а що робити з кам'яним військом? Воно так і стоятиме перед королівським містом? - запитала Маруся. - Мені, звичайно, сподобалося ним командувати, але я сподіваюся, що більше ніколи не доведеться цього робити.
- Не хвилюйся, Марусю, - сказав чарівник. - Військо ми надійно сховаємо, і амулет теж. І, зізнаюся, я теж хочу, щоб воно ніколи більше не знадобилося. А з роллю головнокомандувача ти впоралася чудово. Молодець!
- Дякую, - зніяковіла Маруся.
- А хто це там біжить? - раптом запитав король ельфів.
Усі обернулися і побачили, що до них із поля битви біжить кошлатий пес, розмахуючи великими вухами. У зубах він тримав довгу палицю. Пес підбіг ближче, і всі побачили, що це не просто палиця, а ціпок скам'яніння. Пес підбіг до чарівника і віддав йому цінний трофей.
- Дякую, мій друже, - подякував чарівник псу. - Ось і поповнення нашої колекції чарівних ціпків. Треба буде віддати Грому, щоб він відніс його в Чорну печеру.
- Це ціпок головного чаклуна? - поцікавився Якусь.
- Так, це його ціпок, - відповів чарівник Блакитної гори.
- А де ж сам чаклун?
- Сподіваюся, що він теж перетворився на чорний пил, як і його військо.
- Ми розправилися з усіма чаклунами, навряд чи хтось із них міг вислизнути, - підтвердив один із тролів.
Чарівник задумався, потім усміхнувся і сказав:
- Друзі, запрошую вас усіх повернутися в місто. Завтрашній день буде сповнений приємних клопотів - жителі міста повернуться до своїх домівок і почнуть налагоджувати колишнє мирне життя, а ми їм у цьому допоможемо. А поки що пропоную відпочити і відсвяткувати нашу спільну перемогу!
Слідом за чарівником усі увійшли в місто через головні ворота. Цієї ночі їх уже не зачиняли, бо ворогів у королівства більше не було. Кам'яне військо, освітлене смолоскипами, залишилося нерухомо стояти біля фортечних мурів. Подув прохолодний вітер, і з неба посипалися сніжинки. Їх ставало дедалі більше і більше, і незабаром все навколо стало блискучим і пухнастим, а на шоломах кам'яних воїнів виросли високі білі шапки.
- Чарівнику, а що робити з кам'яним військом? Воно так і стоятиме перед королівським містом? - запитала Маруся. - Мені, звичайно, сподобалося ним командувати, але я сподіваюся, що більше ніколи не доведеться цього робити.
- Не хвилюйся, Марусю, - сказав чарівник. - Військо ми надійно сховаємо, і амулет теж. І, зізнаюся, я теж хочу, щоб воно ніколи більше не знадобилося. А з роллю головнокомандувача ти впоралася чудово. Молодець!
- Дякую, - зніяковіла Маруся.
- А хто це там біжить? - раптом запитав король ельфів.
Усі обернулися і побачили, що до них із поля битви біжить кошлатий пес, розмахуючи великими вухами. У зубах він тримав довгу палицю. Пес підбіг ближче, і всі побачили, що це не просто палиця, а ціпок скам'яніння. Пес підбіг до чарівника і віддав йому цінний трофей.
- Дякую, мій друже, - подякував чарівник псу. - Ось і поповнення нашої колекції чарівних ціпків. Треба буде віддати Грому, щоб він відніс його в Чорну печеру.
- Це ціпок головного чаклуна? - поцікавився Якусь.
- Так, це його ціпок, - відповів чарівник Блакитної гори.
- А де ж сам чаклун?
- Сподіваюся, що він теж перетворився на чорний пил, як і його військо.
- Ми розправилися з усіма чаклунами, навряд чи хтось із них міг вислизнути, - підтвердив один із тролів.
Чарівник задумався, потім усміхнувся і сказав:
- Друзі, запрошую вас усіх повернутися в місто. Завтрашній день буде сповнений приємних клопотів - жителі міста повернуться до своїх домівок і почнуть налагоджувати колишнє мирне життя, а ми їм у цьому допоможемо. А поки що пропоную відпочити і відсвяткувати нашу спільну перемогу!
Слідом за чарівником усі увійшли в місто через головні ворота. Цієї ночі їх уже не зачиняли, бо ворогів у королівства більше не було. Кам'яне військо, освітлене смолоскипами, залишилося нерухомо стояти біля фортечних мурів. Подув прохолодний вітер, і з неба посипалися сніжинки. Їх ставало дедалі більше і більше, і незабаром все навколо стало блискучим і пухнастим, а на шоломах кам'яних воїнів виросли високі білі шапки.
