Печерне чудовисько

Ближче до вечора, коли вже почало сутеніти, гном, орел і галка перелетіли через високі гори й шукали місце, щоб заночувати. Розводити багаття на відкритому просторі було небезпечно, поруч починався північний ліс, де господарювала чаклунка. У темряві ліс здавався величезним океаном, що простягався до самого горизонту. Жодних укриттів видно не було, і мандрівники вже думали, що їм доведеться спати голодними і на холодному снігу, аж раптом орел помітив невелику печеру і, кружляючи, опустився прямо до входу в неї.

Печера знаходилася в пагорбі, недалеко від узлісся снігового лісу. У ній було сухо і тепло. Подорожні розпалили багаття, розігріли їжу і воду для чаю, повечеряли і лягли спати. Вночі гном прокинувся від дивних звуків. Йому здалося, що поруч хтось вештається. Він розплющив очі й побачив, як у світлі місяця, загородивши вхід до печери, стояло величезне волохате чудовисько.

- А-а-а-а! - закричав гном. Від крику прокинулися орел із галкою. Вони разом позадкували вглиб печери, подалі від величезної волохатої істоти. - Не підходь, чудовисько! Ми будемо захищатися!

- Мені не почулося? Це ви, пане Гансе? - раптом заговорило чудовисько, сіло на задні лапи, а передні притиснуло до грудей. - Як же ви мене налякали своїм криком! Це ж я, Марта.

- Ведмедиця Марта? - здивовано перепитав Ганс і обережно підійшов до неї. - Ох, а я в темряві вас не впізнав і так злякався! Марто, який я радий вас бачити! - він обійняв її лапу. - Але що ви тут робите? Ви ж маєте бути... були... чому ви тут, у цій печері? Вас же...

- Викрала чаклунка? - перебила його ведмедиця. - Так, так і було, але вчора мені вдалося втекти. Вона викрала мене і мого чоловіка просто з дому. Вона з'явилася до нас в образі лисиці, але не звичайної рудої лисиці, а прозорої, немов крижаної. Ми здивувалися і запитали, хто вона і чи можемо ми їй чимось допомогти. Вона сказала, що можемо. Потім я пам'ятаю тільки, як мені стало дуже холодно, я не могла поворухнутися, мене немов заморозили у великому шматку льоду. Ну і згодом ми опинилися тут, у північному лісі. Крім нас, тут багато інших звірів із чарівного лісу і не тільки. Усі закуті в крижані кайдани. Їх неможливо розбити, бо вони зроблені з якогось дивного, дуже міцного льоду. Крижана Лисиця змусила нас будувати замок. Кайдани нам знімали тільки на ніч, яку ми проводили у великій холодній печері, за товстими крижаними воротами. Стережуть нас гігантські полярні сови та люті білі ведмеді. Ми думали, що нас уже ніхто не знайде і не врятує, бо ніхто не знає, де ми. Ось ми й вирішили, що хтось має втікати, за будь-яку ціну, щоб привести допомогу. Учора ввечері, коли звірі прямували назад до печери, кілька вовків раптово напали на сов, почалася колотнеча, і, доки не втрутилася чаклунка та як покарання назавжди не закувала бунтарів у кайдани, мені вдалося сховатися у великій кучугурі та пізно вночі дістатися до пагорбів. Тут я знайшла печеру і вирішила в ній трошки перечекати, щоб набратися сил і перебратися через гори. Сил у мене лишилося небагато, адже Крижана Лисиця змушує всіх працювати на виснаження, щоб не залишалося сил чинити опір... Пане Гансе, як там мій малюк, ви не знаєте? - схвильовано запитала ведмедиця.

- З вашим ведмежам усе добре, ми за ним наглядаємо, він швидко росте, - заспокоїв її гном. - І він великий молодець, дуже тямущий, це він першим повідомив нас про те, що ви зникли.

- Дякую вам, Гансе, - витираючи сльози, сказала Марта. - А що ви тут робите?

- Це довга історія. Після того, як ведмежа повідомило нам про ваше викрадення, я вирушив до чарівника Блакитної гори. Разом ми побували в Чорній печері у тролів, де з'ясувалося, що чаклунка викрала зі сховища свій чарівний ціпок. Потім наша шановна подруга, - гном показав на галку, - розповіла, що в північному лісі зниклі звірі будують крижаний замок. Чарівник одразу зрозумів, що це замок Крижаної Лисиці, і послав мене сюди на розвідку. Сам він попрямував до королівського архіваріуса, щоб з'ясувати, навіщо Лисиці потрібен замок і як ми можемо її перемогти, а звірів звільнити.

- Але як ви хочете підібратися до замку, Гансе? - запитала ведмедиця.

- Я думав, що ми просто підлетимо до нього, я з повітря все подивлюся, ми швидко полетимо геть, і потім я розкажу чарівникові про все, що побачив.

- Але це неможливо, - спокійно сказала ведмедиця. - І вдень, і вночі полярні сови та білі ведмеді охороняють і замок, і ліс навколо нього. Вони точно вас побачать, якщо ви полетите. Сови навіть білу мишу на снігу помітять, не те, що орла на тлі синього неба.

- Що ж нам робити? - засмутився Ганс.

- Усе просто - краще йти туди пішки і вдень. Я знаю дорогу через ліс, а сови гірше бачать, коли світло, тим паче через густу крону дерев. Зазвичай уранці та вдень, коли ми тягаємо крижані брили для замку, за нами слідкує сама Крижана Лисиця та її вірні білі ведмеді, а сови нас стережуть увечері й уночі, коли вже сутеніє або стає зовсім темно.

- Геніально! - вигукнув гном. - Ходімо!

- Почекайте, ще темно, це ризиковано, - зупинила його Марта. - Тим паче, тут іти не так уже й далеко. Он, бачите, у тій стороні лісу блищать верхівки дерев - це у світлі місяця виблискує прозорий крижаний замок. Я пропоную вийти вранці так, щоб опівдні підійти до замку ближче.

- Так, це розумно. Дякую тобі, Марто. Без тебе нас би завтра спіймали.

- Ну, ще не дякуйте, - засміялася ведмедиця. - Ось коли в нас усе вийде завтра, тоді й скажете спасибі. А тепер давайте поспимо, завтра важкий день. На добраніч, друзі!

Ведмедиця зайшла глибше в печеру, згорнулася калачиком біля стіни і заснула. Гном, орел і галка теж лягли спати.