Велика пустеля

Велика пустеля знаходилася в протилежному боці від снігових гір. Два дні мандрівники йшли через ліс і квіткові степи, ще два дні берегом обходили яскраво-блакитні солоні озера. За ними вони побачили безкраї дюни Великої пустелі.

Марусі з Якусем все ж довелося залишити частину теплого одягу в домі у чарівника, щоб у рюкзаки вмістилося більше води та їжі, але й ці припаси вже закінчувалися. Ще кілька днів дороги, і їсти й пити буде нічого. Тож від самого початку мандрівники намагалися щодня проходити якомога більше, щоб швидше дістатися до Піратського моря. І якщо в лісі, в степах чи навколо солоних озер вони йшли швидко, то сипучими пісками пустелі йти було неймовірно складно. Піщані пагорби були високі та стрімкі, тож Марусі з Якусем потрібно було відпочивати та збиратися з силами після подолання кожної дюни.

Гном сидів по черзі то в Марусі на рюкзаку, то в Якуся, і показував дорогу. Сам він іти пустелею не зміг. Він спробував, але йшов занадто повільно і постійно провалювався в пісок. Часу чекати, поки гном вилізе і зможе йти далі, не було.

До вечора гарячий сухий вітер змінився прохолодою. Йти стало легше, але сил уже не залишилося. Маруся з Якусем розклали маленький намет, і всі разом залізли в нього, щоб переночувати.

Ближче до ранку їх розбудило виття вітру і звук піску, що б'ється об тканину намету. Починалася піщана буря. Вітер посилювався з кожною хвилиною, намет ледь не зносило від його поривів доти, доки повністю не вкрило піском. Стало набагато тихіше, але мандрівники знали, що нагорі вирує ураган.

- Буря може тривати кілька днів, - засмучено сказав гном. - Пропоную економити їжу та воду, щоб нам їх вистачило якомога надовше.

- Гансе, а коли ви переходили пустелю, хіба не було бур? - запитав Якусь.

- Була, та ще й яка! Вона застала нас зненацька. Ми помітили її тільки тоді, коли піднялися на вершину пагорба. Ховатися було пізно. Але мені та моєму другові дуже пощастило - вітер дув у бік моря. Нас підхопило й понесло повітрям. Так ми й перелетіли майже всю пустелю.

- У нас так не вийде, та й вітер в обличчя, - сказала Маруся.

Вітер стих тільки наступного ранку. Намет засипало піском по самий верх, та й у самому наметі його було багато. Маруся з Якусем вилізли назовні, витягли з намету гнома і речі, все зібрали і продовжили шлях.

Йти було легше, ніж до піщаної бурі. Давався взнаки відпочинок після довгої дороги. Тож вирішили, що сьогодні треба пройти якомога більше, може, навіть уночі не спати, а йти до самого ранку. Настрій був бойовий, і пустеля вже не здавалася такою небезпечною і ворожою.

Якусь ішов попереду, допомагаючи Марусі залазити на дюни, потім вони разом спритно скочувалися вниз, наче сніговою гіркою. Піднявшись на черговий піщаний пагорб, Якусь з'їхав першим, а Маруся одразу за ним. Зісковзнувши на швидкості вниз, Якусь хотів зупинитися і встати на ноги, але не зміг. Він продовжував рухатися далі по спіралі, немов потрапив у вир.

- Марусю, стій! - закричав Якусь, але було пізно. Побачивши, що відбувається, Маруся спробувала загальмувати, але не змогла - пісок провалювався під її ногами, і вона слідом за братом на швидкості влетіла в піщану вирву.