Пісочна людина

Маруся з Якусем упали на м'який пісок. Зверху на них гепнувся гном. Коли вони встали й обтрусилися, то не повірили своїм очам. Діти стояли посередині великої красивої зали. Промені сонця пронизували стелю і освітлювали гладкі колони, що височіли по периметру.

- Оце так! Куди це ми впали? - запитав Якусь, обходячи зал уздовж колон.

Маруся хотіла відповісти, що й гадки не має, куди, але пісочний пил потрапив їй у ніс і вона сильно чхнула. Апчхи!

- Будьте здорові! - пролунав чийсь спокійний і м'який голос, який, луною відбиваючись від колон, лунав звідусіль.

- Спасибі! - сказала Маруся, поправляючи рюкзак.

- Хто тут? - діти злякано подивилися на всі боки, але нікого не було.

- Схоже, я знаю, хто це, - сказав Ганс. - Добрий день, чарівнику!

Раптом у середині залу закрутився невеликий піщаний вихор. Коли пісок осів, на його місці Маруся з Якусем побачили чарівника. Він був схожий на джина зі східних казок: довгий каптан, шаровари і туфлі із загнутими вгору носаками, на голові тюрбан, а довга борода лежала на лівому плечі, щоб не заважати ходити. Дивно було те, що і його одяг, і він сам були пісочного кольору.

- Старий Хоттабич, - прошепотіла Маруся братові. Якусь кивнув, усміхаючись.

- Добрий день, шановні... але дозвольте запитати, а з ким маю честь розмовляти? - запитала пісочна людина.

- Я вчений гном Ганс із чарівного лісу. А це Маруся і Якусь зі світу людей. Чарівник Блакитної гори послав нас на пошуки дракона. Крижана лисиця повернула собі ціпок і будує замок із чарівного льоду. Його неможливо ні розбити, ні розтопити нічим, крім драконячого полум'я. Наш світ загине, якщо лисиця добудує замок і поставить на його вершині свій ціпок.

- То он воно що, - задумливо сказала пісочна людина. - Ви пробачте, що не представився одразу. Я живу один, і до мене майже ніхто й ніколи не заходить, от я й почав забувати, як це - приймати гостей. Мене звати чарівник Великої пустелі, або можна просто чарівник. Ця пустеля - мій дім. Я стежу, щоб тут усі істоти жили в мирі та злагоді, допомагаю їм, як можу. Ось учора була сильна буря, і зараз треба піти подивитися, кому потрібна допомога. А що я можу зробити для вас?

- Дуже приємно познайомитися, чарівнику, - сказала Маруся. - Ви б нам дуже допомогли, якби підняли на поверхню. Ми б продовжили свій шлях. Нам потрібно поквапитися, часу залишилося дуже мало.

- А куди ви йдете? - запитав чарівник.

- Нам потрібно дістатися Піратського моря, там ми сподіваємося доплисти до островів із вулканами, де може жити дракон.

- Але, шановна госте, вам пішки до моря не дійти, якщо не спека вас спече, то чергова піщана буря засипле, а вони тут трапляються дуже часто, - чарівник несхвально похитав головою.

- Як же нам бути? - засмучено запитав гном. - Адже на нас уся надія!

Чарівник на мить замислився, а потім як дворовий хлопчак свиснув чотирма пальцями так, що в Марусі з Якусем задзвеніло у вухах. За мить вдалині за колонами почувся тупіт. Він дедалі наближався й наближався, і тут до зали вбігла величезна жовта ящірка. Довжиною вона була з автобус, а до її спини Маруся з Якусем ледве змогли б дотягнутися.

Ящірка підбігла до чарівника і лягла на землю, немов собачка, притуливши голову до його колін і завилявши своїм довжелезним хвостом.

- Хороша, хороша! - погладив її по голові чарівник. - Послухай мене уважно. Потрібно дуже швидко відвезти моїх друзів до Піратського моря. Допоможеш?

Ящірка закивала й уважно подивилася на гостей. Вона схилила голову спочатку в один бік, потім в інший, немов вивчаючи їх. Потім кивнула їм, показуючи, щоб залазили їй на спину. Маруся, Якусь і гном швидко видерлися на ящірку.

- Тримайтеся міцно, друзі мої, вона любить бігати дуже швидко, - попередив їх чарівник і змахнув рукою на прощання. - Бажаю вам удачі! І приходьте до мене в гості ще раз, тільки вже надовго!

- Спасибі-і-і-і! - прокричали Маруся з Якусем чарівникові, поспішаючи верхи на ящірці коридорами й залами пісочного палацу. Ще мить, і вони вистрибнули з підземелля й зі швидкістю вітру понеслися дюнами в бік Піратського моря.