Туманне болото

Усі сиділи нагорі кабіни дирижабля, що лежала на боці. Скоро почне сутеніти, і потрібно було вирішити: залишатися тут до ранку й ночувати у вогкій кабіні, або ж іти в туман, сподіваючись знайти сухе й тепле місце для ночівлі. Поки вони сиділи і думали, туман став ще густішим. Подорожні вже ледве-ледве розрізняли одне одного.

- Я вважаю, що треба залишитися на ніч тут, - сказала бабуся. - Одягнемо на себе весь одяг, щоб було тепліше, заліземо в спальні мішки і якось переночуємо. А якщо ми підемо в туман, то можемо загубитися, і доведеться ночувати на болоті. Там ми точно замерзнемо або й ще гірше - потонемо. Згодні?

- Я згоден, - відповів принц. - Якби ми знали, що там далі, можна було б вирушити в дорогу, а шукати невідомо що невідомо де вже пізно.

Віан подивився на Тома, який у відповідь кивнув на знак згоди, показуючи на свої мокрі ноги. Взагалі всі дуже втомилися і явно нікуди не хотіли йти. Тим більше в туман. Маруся сиділа, обнявши свої ноги й уткнувшись носом у коліна. Якусь розташувався поруч і намагався розгледіти що-небудь у густому тумані.

- Цікаво, а котра зараз година? - сказав він і підняв рукав лівої руки, щоб поглянути на годинник. Але годинника там не було. Замість нього на зап'ясті світився браслет із різнокольорового каміння, який Якусю подарував чарівник Блакитної гори.

- Марусю, дивись! - Якусь показав сяючий браслет Марусі. - А де твій?

Маруся підняла рукав на правій руці й побачила, що її браслет теж світиться. Але найдивовижніше сталося наступної миті. Раптом, ні з того ні з сього, з каміння браслетів у туман потягнулися різнокольорові промені, в один і той самий бік. Промені були такими яскравими, що їх одразу всі помітили.

- Що це? Це ваші браслети? - здивувалася бабуся.

- Так, щойно ми їх дістали, вони засвітилися, і з'явилися промені, - відповіла Маруся.

- Цікаво, куди вони показують? Може, вони підказують нам дорогу? Адже вони чарівні, а значить можуть привести нас до чарівників, - припустив принц.

- До чарівників чи ні, але вони дуже промовисті, - зауважив Том.

- Ну, добре, давайте спробуємо, - погодилася бабуся, - але тільки йдемо разом, обережно, і всі тримаємося за мотузку. Марусю з Якусем, ви йдете за мною, а я попереду. Зрозуміли? І ще раз - у жодному разі не відпускайте мотузку.

- Так, добре, - відповіли Маруся з Якусем.

Подорожні вдягли рюкзаки, спустилися на землю, усі взялися за мотузку і вервечкою пішли туди, куди показували промені з браслетів Марусі з Якусем. Бабуся йшла попереду, за нею - онуки, потім Віан і наприкінці Том. Мишка залізла принцу на плече і намагалася що-небудь розгледіти або рознюхати в тумані. Але навіть мандрівника, що йшов попереду, було майже не видно - лише мотузка тягнулася із суцільної білої пелени.

Вони йшли вже досить довго, ступаючи по м'якій сухій траві, місцями провалюючись по коліно в калюжі. Одяг потихеньку намокав від вогкості. Кольорові промені браслетів яскраво світили вперед, простягаючись у густий туман. Бабуся на початку шляху йшла швидко, але зараз від втоми сповільнила крок. Окуляри її запотівали, і їх доводилося постійно протирати. Вкотре знявши окуляри, вона раптом побачила, що хтось із онуків ішов попереду неї.

- Марусю, Якусю, ви куди? - суворо сказала вона, зупинила і розвернула до себе онука, який пішов уперед. - Ану стій! Ми ж домовилися, що ти йдеш за мною і тримаєшся за мотузку, щоб не загубитися. Чому ти мене не слухаєшся?

- Бабусю, але ми тут, позаду тебе, - пролунав голос Марусі.

Бабуся одягла окуляри й побачила перед собою невисоку вухату істоту, з великим носом, круглими очима, купою розпатланого волосся й широкою беззубою усмішкою.

- Ой! - сказала бабуся і відсахнулася. - Вибачте мене, заради бога!

Чоловічок посміхнувся ще ширше, розкинув руки і весело сказав:

- Вітаю вас, жителі чарівного королівства! Мене звуть Роні, я гоблін великих туманних боліт, - сказав він і, не опускаючи рук, втупився у здивованих подорожніх веселими зеленими очима.

- Здрастуйте! - тихо привітали його Маруся з Якусем.

- Дорогий мій, - отямилася бабуся, - ви навіть уявити собі не можете, наскільки ми раді зустрічі з вами! Я бабуся цих двох юних шукачів пригод, ми зі світу людей. Це принц Віан, на його плечі мишка, а це Том, він із гірських гномів.

Веселий погляд гобліна змінився непідробним здивуванням:

- Але як ви тут опинилися? Як вам вдалося перебратися через вулкани?

- Це дуже довга історія, мій друже, і ми вам її обов'язково розповімо. Але спершу відведіть нас куди-небудь, де сухо і тепло, будь ласка, - попросила бабуся.

- Звичайно! Я із задоволенням проведу вас у наше затишне місто і познайомлю зі своїм дідусем, - погодився гоблін. - Я поведу вас за мотузку, тому тримайтеся за неї міцно. І не ставайте в калюжі, вони бувають дуже глибокими.

- Спасибі вам величезне! - зраділа бабуся.

- Дякую! Спасибі! - повторили за нею інші.

- Не ставати в калюжі... - пробурмотів принц, - але ж їх не видно в тумані...

Але гоблін уже повів подорожніх через болото. На щастя, жодних глибоких калюж їм дорогою не трапилося. Очевидно, гоблін Роні знав суху дорогу.

- А як ви орієнтуєтесь у тумані? Адже нічогісінько ж не видно! - поцікавилася бабуся.

- Я знаю кожен горбок на цьому болоті, кожну калюжу і трясовину і можу пройти через нього куди завгодно навіть із заплющеними очима, - похвалився Роні. - А ще гобліни можуть бачити крізь туман. Не так, як у ясну погоду, звісно, але досить далеко.

- Цікаво! А тут узагалі буває ясна погода? - здивувалася бабуся.

- Буває, але дуже рідко, востаннє була років сто тому, - відповів гоблін. - Тому наше болото і зветься туманним. Сюди навіть чаклуни не заходять, бояться.

- А чого вони бояться? - поцікавився принц.

- Як чого? Нас бояться, гоблінів! - гордо відповів Роні й швидше покрокував уперед.