12
Хатина на пагорбі
Після того, як подорожні зустріли Роні і дізналися про затишне місто на болоті, у них відкрилося друге дихання, втома минула і крокувати стало трохи легше. Веселий гоблін вправно вів їх крізь туман, маневруючи між калюжами та високими горбками. Невдовзі всі відчули, що піднімаються вгору. І коли вони виринули з туману, то побачили, що піднімаються вузькою стежкою на вершину великого пагорба.
Пагорб був весь усипаний дерев'яними хатинами з загостреними солом'яними дахами, які здалеку були схожі на гриби після дощу. З тонких довгих пічних труб у небо здіймалися криві білі цівки диму. Усі будиночки з'єднувалися між собою тонкими стежками, які, немов павутина, обплутували пагорб і спускалися в непроникний туман.
Пагорб був весь усипаний дерев'яними хатинами з загостреними солом'яними дахами, які здалеку були схожі на гриби після дощу. З тонких довгих пічних труб у небо здіймалися криві білі цівки диму. Усі будиночки з'єднувалися між собою тонкими стежками, які, немов павутина, обплутували пагорб і спускалися в непроникний туман.
Пагорб стирчав із туману, як острів у безкрайньому білому океані. Зліва на горизонті було видно чорні ікла вулканів. Вони спалахували червоним вогнем і випускали в небо чорні хмари. Праворуч виднівся ліс, а за ним блакитні загострені гори.
- А що це за гори вдалині? - поцікавилася Маруся в гобліна.
- Це Крижані гори, - відповів Роні. - Вони приголомшливо красиві, але дуже холодні. Ці гори зроблені з такого кришталево чистого і прозорого льоду, що можна дивитися крізь них. Це загадкове і страшне місце. А поруч із ними живуть.., - гоблін затнувся, - там живе багато цікавих істот. Так, істот.
- Зрозуміло, - сказала Маруся і, повернувшись до Якуся, прошепотіла: - Він щось приховує, якусь таємницю. Дивись, промені з браслета показують саме в той бік.
Якусь кивнув сестрі на знак згоди, а потім непомітно перевірив, чи на місці його браслет, про всяк випадок. Браслет був на місці, на лівому зап'ясті, і він, як і раніше, світився, причому сильніше, ніж до того.
Незабаром Роні привів їх до однієї з хатин на верхівці пагорба. Вона майже не відрізнялася від усіх інших, от тільки була ніби старшою. Роні подзвонив у дзвіночок, що висів біля дверей, а потім ще постукав у них кулаком.
- Дідусю! - крикнув він. - Це я, Роні. Я прийшов до тебе з гостями!
У хатині почулися кроки. Потім двері відчинилися, і на порозі з'явився невисокий дідусь, з пухнастою білою бородою, скуйовдженим волоссям і веселими зеленими очима, точнісінько як у Роні. В одній руці у дідуся був кривий дерев'яний ціпок, в іншій - пом'ятий гостроверхий капелюх, як ті, що їх носять чарівники. Він широко посміхався і з неприхованою цікавістю розглядав гостей.
- Я вам дуже радий! - сказав він. - Проходьте, дорогі гості! Проходьте, не соромтеся! Будьте як удома.
- А що це за гори вдалині? - поцікавилася Маруся в гобліна.
- Це Крижані гори, - відповів Роні. - Вони приголомшливо красиві, але дуже холодні. Ці гори зроблені з такого кришталево чистого і прозорого льоду, що можна дивитися крізь них. Це загадкове і страшне місце. А поруч із ними живуть.., - гоблін затнувся, - там живе багато цікавих істот. Так, істот.
- Зрозуміло, - сказала Маруся і, повернувшись до Якуся, прошепотіла: - Він щось приховує, якусь таємницю. Дивись, промені з браслета показують саме в той бік.
Якусь кивнув сестрі на знак згоди, а потім непомітно перевірив, чи на місці його браслет, про всяк випадок. Браслет був на місці, на лівому зап'ясті, і він, як і раніше, світився, причому сильніше, ніж до того.
Незабаром Роні привів їх до однієї з хатин на верхівці пагорба. Вона майже не відрізнялася від усіх інших, от тільки була ніби старшою. Роні подзвонив у дзвіночок, що висів біля дверей, а потім ще постукав у них кулаком.
- Дідусю! - крикнув він. - Це я, Роні. Я прийшов до тебе з гостями!
У хатині почулися кроки. Потім двері відчинилися, і на порозі з'явився невисокий дідусь, з пухнастою білою бородою, скуйовдженим волоссям і веселими зеленими очима, точнісінько як у Роні. В одній руці у дідуся був кривий дерев'яний ціпок, в іншій - пом'ятий гостроверхий капелюх, як ті, що їх носять чарівники. Він широко посміхався і з неприхованою цікавістю розглядав гостей.
- Я вам дуже радий! - сказав він. - Проходьте, дорогі гості! Проходьте, не соромтеся! Будьте як удома.
Старигань зайшов у будинок, запрошуючи йти за ним. Першою увійшла бабуся, за нею пройшли всі інші й завмерли від подиву. Вони думали побачити маленькі темні кімнатки, а опинились у величезній круглій залі з невеликими вікнами, які були більше схожі на ілюмінатори. Зала всередині була в рази більша за саму хатину, що й здивувало гостей. Марусі з Якусем одразу згадався будиночок чарівника Блакитної гори з безмірними кімнатами й коридорами.
Усе в залі старого гобліна було зроблено з дерева або соломи: дерев'яний круглий стіл з високими стільцями, ліжка з солом'яними перинами і солом'яні крісла, високі шафи з книжками, до яких треба було підніматися дерев'яними сходами. Навіть вази та кухонний посуд були дерев'яними. Ось тільки великий камін у залі був складений з каменю. У ньому затишно потріскував вогонь, граючи рудими відблисками на дерев'яних стінах.
- Марусю, дивись! - Якусь показав нагору, де замість стелі було справжнє небо, тільки не таке, як на вулиці, а своє, домашнє. Зараз воно було трохи похмурим, але з-за сірих хмар часом визирало сонце.
Роні обійняв дідуся, відрекомендував йому своїх нових друзів і розповів, що вони шукають зниклого короля і думають, що його тримають у Білій фортеці. Вислухавши онука, дідусь запросив усіх до великого столу, на якому вже стояли частування.
- Будь ласка, розділіть зі мною цю скромну вечерю, - люб'язно запропонував гоблін. - Я знаю, що у вас була довга й небезпечна дорога, ви втомилися й зголодніли. І я думаю, що попереду на вас чекає ще багато пригод, тож сили вам знадобляться. Ось, спробуйте цю страву, мою улюблену. Тут відварений рис із болотними прянощами та річковою рибою. От тільки не пам'ятаю якою. Але це дуже смачно!
- Дякую вам за гостинність! - подякувала йому бабуся.
- На здоров'я! - усміхнувся задоволений дідок і звернувся до Тома: - То, виходить, це ви той самий герой, який переміг чорний вітер? Це щось неймовірне. Нікому ще не вдавалося його здолати і перелетіти через вулкани.
- Та ну що ви, - зніяковіло відповів Том. - Просто в якийсь момент мені здалося, що цей вітер діє і думає, немов людина, і я вирішив його перехитрити. Майже вдалося: ми перестрибнули через гори, але потім упали в болото.
- Небачена кмітливість, мій юний друже, - відповів дідок, - і повірте, я не перебільшую. Ви справді всіх урятували. І яке везіння, що на болоті ви зустрілися з моїм онуком. Величезне везіння, напевно...
Не закінчивши фразу, старий гоблін хитро подивився на Марусю з Якусем.
- Ми хотіли вам дещо показати, - зізналася Маруся і засукала рукав, оголивши браслет, що світився. Коли те саме зробив Якусь, браслети засвітилися ще сильніше, і з них через стіл у бік стіни потягнулися кольорові промені.
- Ох, ось воно що, - усміхнувся старий. - Я впізнаю ці браслети і навіть знаю, хто їх зробив.
- Чарівник Блакитної гори? - запитав Якусь.
- Ні, мій друг чарівник, безумовно, талановитий і добрий маг, але це не його робота. Ці браслети належать одній могутній чарівниці, яка правила цими краями, поки сюди не прийшли чаклуни, - старий гоблін на секунду подивився на принца Віана. - Вони обманом позбавили її чарівної сили і занурили колись квітучі краї в морок.
- Ви маєте на увазі фею квітучих лугів? - запитав його Віан. - Але я завжди думав, що це вигадки, казки, які дітям розповідають на ніч. Мені здавалося, що тут завжди були Темні краї, якими керують злі чаклуни.
- Ні, принце, не завжди, - сумно відповів дідок. - Але зараз я відчуваю надію на те, що минулі часи повернуться і ці краї знову наповняться барвами свіжих квітів і яскравого синього неба.
- Але як розшукати цю фею? І як повернути їй її чарівну силу? - запитала Маруся.
- Ці браслети вже ведуть вас до неї, а як повернути їй силу, ви спитаєте у самої великої феї, - відповів гоблін. - Ось тільки сьогодні вже пізно вирушати в дорогу. Відпочиньте, виспіться, а вранці після сніданку підете далі. Я попрошу мого онука Роні провести вас, щоб ви не загубилися на болоті.
- Дякую вам за допомогу! - подякувала йому бабуся. - Прошу вас вибачити мене за моє запитання, але як далеко йти до великої феї? Адже ми спочатку шукали короля, а якщо дорога до неї займе багато днів, у нас не залишиться ні сил, ні їжі, щоб повернутися і дійти до Білої фортеці. Може, ми відвідаємо її потім, після того, як знайдемо Александера?
- Я впевнений, що велику фею ви знайдете завтра ще до того, як почне сутеніти, - дідусь хитро примружився і продовжив, - і там же ви знайдете відповіді на багато інших запитань і навіть дізнаєтеся, де зараз король.
- Вона знає, де мій брат? - Віан від хвилювання підвівся з-за столу.
- Вона все знає, мій дорогий принце, - спокійно відповів старий гоблін і ледве стримався, щоб не позіхнути. - Ох, щось ми з вами засиділися. Гадаю, вже час закінчувати нашу прекрасну вечерю, щоб раніше лягти спати. Завтра на вас чекає цікава подорож, треба б гарненько виспатися.
Гості погодилися, бо самі вже через раз позіхали. Роні показав гостям їхні ліжка, які затишно стояли під маленькими круглими віконцями. Для всіх гостей приготували м'які піжами, точнісінько за розміром, немов на них чекали. Але дивуватися вже не було ніяких сил.
Уночі Якусь прокинувся, щоб попити. Він встав, підійшов до столу і налив собі води в дерев'яний кухоль. Поки пив, дивився на стелю хатини. Зараз це було ясне нічне небо, на якому холодно мерехтіли зорі і навіть було видно далекі планети. Час від часу стелю пронизували відблиски метеоритів.
Якусь довго стояв, милуючись зоряним небом. І відірвався від нього, коли мало не заснув стоячи, з горнятком у роті. Тоді він поставив його на стіл і зібрався вже повертатися до затишного ліжка, коли побачив, що двері до хатини привідчинені. "Може, забули зачинити чи вітром відчинило їх", - подумав Якусь і попрямував до дверей. Перш ніж їх прикрити, він із цікавості подивився в щілину на вулицю і завмер від страху. На пагорбі на тлі місяця було чітко видно дві постаті - старого гобліна і величезного чорного вовка, того самого, якого Якусь бачив раніше поруч із наметами.
Усе в залі старого гобліна було зроблено з дерева або соломи: дерев'яний круглий стіл з високими стільцями, ліжка з солом'яними перинами і солом'яні крісла, високі шафи з книжками, до яких треба було підніматися дерев'яними сходами. Навіть вази та кухонний посуд були дерев'яними. Ось тільки великий камін у залі був складений з каменю. У ньому затишно потріскував вогонь, граючи рудими відблисками на дерев'яних стінах.
- Марусю, дивись! - Якусь показав нагору, де замість стелі було справжнє небо, тільки не таке, як на вулиці, а своє, домашнє. Зараз воно було трохи похмурим, але з-за сірих хмар часом визирало сонце.
Роні обійняв дідуся, відрекомендував йому своїх нових друзів і розповів, що вони шукають зниклого короля і думають, що його тримають у Білій фортеці. Вислухавши онука, дідусь запросив усіх до великого столу, на якому вже стояли частування.
- Будь ласка, розділіть зі мною цю скромну вечерю, - люб'язно запропонував гоблін. - Я знаю, що у вас була довга й небезпечна дорога, ви втомилися й зголодніли. І я думаю, що попереду на вас чекає ще багато пригод, тож сили вам знадобляться. Ось, спробуйте цю страву, мою улюблену. Тут відварений рис із болотними прянощами та річковою рибою. От тільки не пам'ятаю якою. Але це дуже смачно!
- Дякую вам за гостинність! - подякувала йому бабуся.
- На здоров'я! - усміхнувся задоволений дідок і звернувся до Тома: - То, виходить, це ви той самий герой, який переміг чорний вітер? Це щось неймовірне. Нікому ще не вдавалося його здолати і перелетіти через вулкани.
- Та ну що ви, - зніяковіло відповів Том. - Просто в якийсь момент мені здалося, що цей вітер діє і думає, немов людина, і я вирішив його перехитрити. Майже вдалося: ми перестрибнули через гори, але потім упали в болото.
- Небачена кмітливість, мій юний друже, - відповів дідок, - і повірте, я не перебільшую. Ви справді всіх урятували. І яке везіння, що на болоті ви зустрілися з моїм онуком. Величезне везіння, напевно...
Не закінчивши фразу, старий гоблін хитро подивився на Марусю з Якусем.
- Ми хотіли вам дещо показати, - зізналася Маруся і засукала рукав, оголивши браслет, що світився. Коли те саме зробив Якусь, браслети засвітилися ще сильніше, і з них через стіл у бік стіни потягнулися кольорові промені.
- Ох, ось воно що, - усміхнувся старий. - Я впізнаю ці браслети і навіть знаю, хто їх зробив.
- Чарівник Блакитної гори? - запитав Якусь.
- Ні, мій друг чарівник, безумовно, талановитий і добрий маг, але це не його робота. Ці браслети належать одній могутній чарівниці, яка правила цими краями, поки сюди не прийшли чаклуни, - старий гоблін на секунду подивився на принца Віана. - Вони обманом позбавили її чарівної сили і занурили колись квітучі краї в морок.
- Ви маєте на увазі фею квітучих лугів? - запитав його Віан. - Але я завжди думав, що це вигадки, казки, які дітям розповідають на ніч. Мені здавалося, що тут завжди були Темні краї, якими керують злі чаклуни.
- Ні, принце, не завжди, - сумно відповів дідок. - Але зараз я відчуваю надію на те, що минулі часи повернуться і ці краї знову наповняться барвами свіжих квітів і яскравого синього неба.
- Але як розшукати цю фею? І як повернути їй її чарівну силу? - запитала Маруся.
- Ці браслети вже ведуть вас до неї, а як повернути їй силу, ви спитаєте у самої великої феї, - відповів гоблін. - Ось тільки сьогодні вже пізно вирушати в дорогу. Відпочиньте, виспіться, а вранці після сніданку підете далі. Я попрошу мого онука Роні провести вас, щоб ви не загубилися на болоті.
- Дякую вам за допомогу! - подякувала йому бабуся. - Прошу вас вибачити мене за моє запитання, але як далеко йти до великої феї? Адже ми спочатку шукали короля, а якщо дорога до неї займе багато днів, у нас не залишиться ні сил, ні їжі, щоб повернутися і дійти до Білої фортеці. Може, ми відвідаємо її потім, після того, як знайдемо Александера?
- Я впевнений, що велику фею ви знайдете завтра ще до того, як почне сутеніти, - дідусь хитро примружився і продовжив, - і там же ви знайдете відповіді на багато інших запитань і навіть дізнаєтеся, де зараз король.
- Вона знає, де мій брат? - Віан від хвилювання підвівся з-за столу.
- Вона все знає, мій дорогий принце, - спокійно відповів старий гоблін і ледве стримався, щоб не позіхнути. - Ох, щось ми з вами засиділися. Гадаю, вже час закінчувати нашу прекрасну вечерю, щоб раніше лягти спати. Завтра на вас чекає цікава подорож, треба б гарненько виспатися.
Гості погодилися, бо самі вже через раз позіхали. Роні показав гостям їхні ліжка, які затишно стояли під маленькими круглими віконцями. Для всіх гостей приготували м'які піжами, точнісінько за розміром, немов на них чекали. Але дивуватися вже не було ніяких сил.
Уночі Якусь прокинувся, щоб попити. Він встав, підійшов до столу і налив собі води в дерев'яний кухоль. Поки пив, дивився на стелю хатини. Зараз це було ясне нічне небо, на якому холодно мерехтіли зорі і навіть було видно далекі планети. Час від часу стелю пронизували відблиски метеоритів.
Якусь довго стояв, милуючись зоряним небом. І відірвався від нього, коли мало не заснув стоячи, з горнятком у роті. Тоді він поставив його на стіл і зібрався вже повертатися до затишного ліжка, коли побачив, що двері до хатини привідчинені. "Може, забули зачинити чи вітром відчинило їх", - подумав Якусь і попрямував до дверей. Перш ніж їх прикрити, він із цікавості подивився в щілину на вулицю і завмер від страху. На пагорбі на тлі місяця було чітко видно дві постаті - старого гобліна і величезного чорного вовка, того самого, якого Якусь бачив раніше поруч із наметами.
Тремтячи від страху, Якусь відійшов від дверей, тихо навшпиньки дістався ліжка, ліг і накрився ковдрою з головою, залишивши лише маленьку шпаринку для спостереження за дверима. Якийсь час він вдивлявся в темряву і прислухався до всіх нічних звуків, але під ковдрою було так тепло і затишно, що він швидко заснув і проспав у такій позі до самого ранку.