16
Крижані гори
На ранок Маруся з Якусем прокинулися від тихого дзвону маленьких дзвіночків. З них були виткані довгі штори на високих вікнах спальні. Усю ніч дзвіночки були безшумні, але зараз легкий вітерець грав ними приємну ранкову мелодію.
Маруся з Якусем умилися, почистили зуби, вдяглися й відчинили двері спальні, щоб піти поснідати. За дверима їх зустріли феї і провели до великої зали. Там за столом на них уже чекали всі, крім Роні й Тома, які встали раніше й вирушили на болота лагодити повітряну кулю.
- Як вам спалося? - запитала дітей фея.
- Дякую, чудово! - люб'язно відповіла Маруся. Якусь кивнув на знак згоди з сестрою.
- Чудово! - пораділа за них фея. - Поснідайте добренько, і вирушимо в дорогу. І не забудьте взяти з собою теплий одяг. Це тут у нас у долині тепло, а в Крижаних горах на нас чекає тріскучий мороз.
- А там хто-небудь живе? - запитала Маруся.
- У цих горах ніхто не живе, всі їх бояться. Адже раніше там мешкала зла чаклунка Крижана Лисиця, а до неї - інші могутні чаклуни, от і знову лиходій оселився, - відповіла фея і налила собі ще чашечку чаю з молоком. - Взагалі, це зачароване місце сповнене небезпек і таємниць, які нам ще належить розгадати.
- Ми любимо небезпеки й таємниці! - задоволено промовив Якусь і переглянувся з Марусею.
- Треба буде нам якось туди вирушити, потайки, - прошепотів він Марусі на вушко.
- Так, давай, - тихо відповіла йому сестра.
Потім вони вдвох крадькома подивилися на фею - почула вона чи ні. І, судячи з того, як суворо вона подивилася на дітей і жартома пригрозила пальцем, вона все чудово чула і не схвалювала їхню навіжену ідею.
Після сніданку велика фея та гості вийшли із замку і жовтою доріжкою через скляний ліс спустилися до підніжжя пагорба. Там протікала смарагдова річка, на березі якої на мандрівників уже чекав довгий човен. Маруся з Якусем попрощалися з бабусею та чарівником і пообіцяли ні на крок не відходити від феї та короля з принцом. Потім вони сіли в човен, і той плавно поплив за течією.
Друзі пливли річкою через квітучі луки серед строкатих пагорбів. Їх супроводжували зграйки маленьких рибок, які гасали навколо човна і навіть перестрибували його. Одна зі сміливих рибок промахнулася і залетіла Якусю за комір. Якусь закричав від переляку і забігав по човну, намагаючись витрусити рибку з одягу. Усі підхопилися і почали йому допомагати, та так активно, що мало не перевернули човен. Нарешті перелякану рибку дістали і випустили в річку. Потім усі довго сміялися, зображуючи Якуся, який бігає човном із рибкою за комірцем, і один одного. А головний герой надів шарф, щоб вже точно ніяка рибка йому за комір більше не потрапила.
Через деякий час вони припливли до високих гір, що оточували долину, і побачили між ними ущелину, в яку впадала річка. Що ближче вони підпливали, то швидшою ставала течія. І ось човен уже мчав поміж каміння бурхливою гірською річкою. Звичайний човен давно б уже перекинувся або розбився об гостре каміння, але цей не те що не перевертався - подорожніх навіть бризки не зачіпали.
Але ось попереду почувся шум. Він посилювався і посилювався, і коли вони запливли за поворот, шум перетворився на гул спадаючої води, і Маруся з переляку закричала:
- Водоспад! Попереду водоспад!
- Не хвилюйся, Марусю, це справді водоспад, і він приведе нас до підніжжя Крижаних гір, - спокійно сказала фея і змахнула чарівною паличкою.
У ту ж мить човен став невагомим і, підпливши до краю, не звалився в прірву разом із бурхливим потоком, а став плавно опускатися, поки не торкнувся прозорої гладі озера. На одному його боці з гуркотом і бризками падала вода, а на іншому мовчазно стояли величні Крижані гори.
Маруся з Якусем умилися, почистили зуби, вдяглися й відчинили двері спальні, щоб піти поснідати. За дверима їх зустріли феї і провели до великої зали. Там за столом на них уже чекали всі, крім Роні й Тома, які встали раніше й вирушили на болота лагодити повітряну кулю.
- Як вам спалося? - запитала дітей фея.
- Дякую, чудово! - люб'язно відповіла Маруся. Якусь кивнув на знак згоди з сестрою.
- Чудово! - пораділа за них фея. - Поснідайте добренько, і вирушимо в дорогу. І не забудьте взяти з собою теплий одяг. Це тут у нас у долині тепло, а в Крижаних горах на нас чекає тріскучий мороз.
- А там хто-небудь живе? - запитала Маруся.
- У цих горах ніхто не живе, всі їх бояться. Адже раніше там мешкала зла чаклунка Крижана Лисиця, а до неї - інші могутні чаклуни, от і знову лиходій оселився, - відповіла фея і налила собі ще чашечку чаю з молоком. - Взагалі, це зачароване місце сповнене небезпек і таємниць, які нам ще належить розгадати.
- Ми любимо небезпеки й таємниці! - задоволено промовив Якусь і переглянувся з Марусею.
- Треба буде нам якось туди вирушити, потайки, - прошепотів він Марусі на вушко.
- Так, давай, - тихо відповіла йому сестра.
Потім вони вдвох крадькома подивилися на фею - почула вона чи ні. І, судячи з того, як суворо вона подивилася на дітей і жартома пригрозила пальцем, вона все чудово чула і не схвалювала їхню навіжену ідею.
Після сніданку велика фея та гості вийшли із замку і жовтою доріжкою через скляний ліс спустилися до підніжжя пагорба. Там протікала смарагдова річка, на березі якої на мандрівників уже чекав довгий човен. Маруся з Якусем попрощалися з бабусею та чарівником і пообіцяли ні на крок не відходити від феї та короля з принцом. Потім вони сіли в човен, і той плавно поплив за течією.
Друзі пливли річкою через квітучі луки серед строкатих пагорбів. Їх супроводжували зграйки маленьких рибок, які гасали навколо човна і навіть перестрибували його. Одна зі сміливих рибок промахнулася і залетіла Якусю за комір. Якусь закричав від переляку і забігав по човну, намагаючись витрусити рибку з одягу. Усі підхопилися і почали йому допомагати, та так активно, що мало не перевернули човен. Нарешті перелякану рибку дістали і випустили в річку. Потім усі довго сміялися, зображуючи Якуся, який бігає човном із рибкою за комірцем, і один одного. А головний герой надів шарф, щоб вже точно ніяка рибка йому за комір більше не потрапила.
Через деякий час вони припливли до високих гір, що оточували долину, і побачили між ними ущелину, в яку впадала річка. Що ближче вони підпливали, то швидшою ставала течія. І ось човен уже мчав поміж каміння бурхливою гірською річкою. Звичайний човен давно б уже перекинувся або розбився об гостре каміння, але цей не те що не перевертався - подорожніх навіть бризки не зачіпали.
Але ось попереду почувся шум. Він посилювався і посилювався, і коли вони запливли за поворот, шум перетворився на гул спадаючої води, і Маруся з переляку закричала:
- Водоспад! Попереду водоспад!
- Не хвилюйся, Марусю, це справді водоспад, і він приведе нас до підніжжя Крижаних гір, - спокійно сказала фея і змахнула чарівною паличкою.
У ту ж мить човен став невагомим і, підпливши до краю, не звалився в прірву разом із бурхливим потоком, а став плавно опускатися, поки не торкнувся прозорої гладі озера. На одному його боці з гуркотом і бризками падала вода, а на іншому мовчазно стояли величні Крижані гори.
Подорожні висадилися на кам'яний берег, де всюди були розсипані брили з прозорого льоду, від яких віяло пронизливим холодом. І що ближче вони підходили до самих гір, то холодніше ставало.
Маруся з Якусем оголили чарівні браслети, з яких у бік гір потягнулися тонкі промені. Вони йшли в суцільну стіну з нескінченно товстого льоду, в якому не було ні проходу, ні ущелин, ні навіть маленьких тріщин.
- Як же ми підемо далі? - запитав Якусь, обернувшись до феї.
- Без свого чарівного персня я, звичайно, не зможу перетворити Крижані гори на квітучі луки, але розтопити нам дорогу в льоду я спробую, - сказала фея.
Вона спрямувала чарівну паличку в бік крижаної стіни, і світло з неї розтопило в горі вузький тунель, яким і пішли мандрівники.
Маруся з Якусем оголили чарівні браслети, з яких у бік гір потягнулися тонкі промені. Вони йшли в суцільну стіну з нескінченно товстого льоду, в якому не було ні проходу, ні ущелин, ні навіть маленьких тріщин.
- Як же ми підемо далі? - запитав Якусь, обернувшись до феї.
- Без свого чарівного персня я, звичайно, не зможу перетворити Крижані гори на квітучі луки, але розтопити нам дорогу в льоду я спробую, - сказала фея.
Вона спрямувала чарівну паличку в бік крижаної стіни, і світло з неї розтопило в горі вузький тунель, яким і пішли мандрівники.
Сонячне світло пронизувало крижану гору наскрізь, тому в тунелі було світло. Що далі просувалися Маруся з Якусем і друзями, то холодніше ставало. Невдовзі мороз став таким сильним, що вії та брови в усіх вкрилися білим інеєм. Холод став ще більше нестерпним, коли в тунелі здійнявся вітер. Спочатку він тихо завивав, але що далі йшли подорожні, то голоснішим і сильнішим він ставав. І коли вони вийшли з тунелю з іншого боку гори, то опинилися в сніговій бурі.
- Я нічого не бачу через сніг і вітер! - прокричав крізь виття хуртовини Александер. - Якщо ми підемо далі, то загубимося. Ми правильною дорогою йдемо?
Маруся з Якусем закасали рукави й оголили браслети - промені показували йти вперед. Туди, де буревій завивав, як зграя вовків, а гострі крижані сніжинки збивали з ніг і боляче різали обличчя.
- Так, нам треба йти вперед, так показують браслети, - відповіла Маруся.
- Маруся має рацію, ми йдемо в самий центр хуртовини, де вирує ураганний вітер, - сказала фея. - Це місце зачароване. Подивіться, як дивно поводиться хуртовина - сніг летить на всі боки одразу. Вона немов щось ховає... Я думаю, ми вже близько.
- Добре, - погодився Александер. - От тільки підемо у зв'язці - є мотузка?
Віан дістав із рюкзака довгу мотузку. Усі, крім феї, обв'язали її собі навколо пояса, обмотали обличчя шарфами так, що видно було тільки очі, і, похитуючись і падаючи від поривів вітру, пішли в снігову імлу.
Шлях через завірюху здавався неймовірно довгим. Наче час замерз і зупинився. Шарфи не рятували від гострих сніжинок, а вітер пронизував одяг наскрізь. Дуже скоро Маруся з Якусем так знесилилися, що не могли далі йти. Тоді Александер і Віан узяли їх на руки і з зупинками, щоб відпочивати, понесли далі.
Чарівні промені браслетів весь час показували вперед. Але раптом вони почали ставати все коротшими й коротшими, а потім і зовсім зникли. А самі браслети затремтіли й спалахнули яскравим світлом. Наступної миті вони зірвалися з рук Марусі та Якуся і полетіли вгору, залишивши за собою вогняні сліди.
- Феє, наші браслети! Вони полетіли! - закричали Маруся з Якусем.
- Значить ми майже на місці, - відповіла їм фея. - Візьміться за руки і, поки будете летіти, не відпускайте одне одного, що б не відбувалося. Зустрінемося в крижаному замку!
Із цими словами вона змахнула чарівною паличкою, злетіла вгору і зникла в сніговій завірюсі. Тієї ж секунди Маруся з Якусем відчули, що їхні ноги відірвалися від землі, а вітер відносить їх убік, немов сніжинки.
- Тримайте нас! - закричали вони.
Вони схопили за руки Александера і Віана і, кружляючи зі сніжинками, злетіли в небо. Їх несло крізь сніг і вітер, перевертаючи догори дриґом і кидаючи з боку в бік. Це було схоже на найстрашніший атракціон у парку розваг, от тільки вони не були пристебнуті. Триматися за руки не було вже жодних сил, ось-ось вони один одного відпустять і розлетяться, але раптом хуртовина припинилася, змінилася на чисте зоряне небо, і Маруся з Якусем, продовжуючи кричати, влетіли в замет. А-а-а-а-а-а-а-бух!
- Я нічого не бачу через сніг і вітер! - прокричав крізь виття хуртовини Александер. - Якщо ми підемо далі, то загубимося. Ми правильною дорогою йдемо?
Маруся з Якусем закасали рукави й оголили браслети - промені показували йти вперед. Туди, де буревій завивав, як зграя вовків, а гострі крижані сніжинки збивали з ніг і боляче різали обличчя.
- Так, нам треба йти вперед, так показують браслети, - відповіла Маруся.
- Маруся має рацію, ми йдемо в самий центр хуртовини, де вирує ураганний вітер, - сказала фея. - Це місце зачароване. Подивіться, як дивно поводиться хуртовина - сніг летить на всі боки одразу. Вона немов щось ховає... Я думаю, ми вже близько.
- Добре, - погодився Александер. - От тільки підемо у зв'язці - є мотузка?
Віан дістав із рюкзака довгу мотузку. Усі, крім феї, обв'язали її собі навколо пояса, обмотали обличчя шарфами так, що видно було тільки очі, і, похитуючись і падаючи від поривів вітру, пішли в снігову імлу.
Шлях через завірюху здавався неймовірно довгим. Наче час замерз і зупинився. Шарфи не рятували від гострих сніжинок, а вітер пронизував одяг наскрізь. Дуже скоро Маруся з Якусем так знесилилися, що не могли далі йти. Тоді Александер і Віан узяли їх на руки і з зупинками, щоб відпочивати, понесли далі.
Чарівні промені браслетів весь час показували вперед. Але раптом вони почали ставати все коротшими й коротшими, а потім і зовсім зникли. А самі браслети затремтіли й спалахнули яскравим світлом. Наступної миті вони зірвалися з рук Марусі та Якуся і полетіли вгору, залишивши за собою вогняні сліди.
- Феє, наші браслети! Вони полетіли! - закричали Маруся з Якусем.
- Значить ми майже на місці, - відповіла їм фея. - Візьміться за руки і, поки будете летіти, не відпускайте одне одного, що б не відбувалося. Зустрінемося в крижаному замку!
Із цими словами вона змахнула чарівною паличкою, злетіла вгору і зникла в сніговій завірюсі. Тієї ж секунди Маруся з Якусем відчули, що їхні ноги відірвалися від землі, а вітер відносить їх убік, немов сніжинки.
- Тримайте нас! - закричали вони.
Вони схопили за руки Александера і Віана і, кружляючи зі сніжинками, злетіли в небо. Їх несло крізь сніг і вітер, перевертаючи догори дриґом і кидаючи з боку в бік. Це було схоже на найстрашніший атракціон у парку розваг, от тільки вони не були пристебнуті. Триматися за руки не було вже жодних сил, ось-ось вони один одного відпустять і розлетяться, але раптом хуртовина припинилася, змінилася на чисте зоряне небо, і Маруся з Якусем, продовжуючи кричати, влетіли в замет. А-а-а-а-а-а-а-бух!
