Літаючі острови

Маруся з Якусем лежали догори дриґом у заметі, намагаючись зрозуміти, де вони і чи все в них ціле. Спочатку вони поворухнули головою, потім руками, потім ногами і, переконавшись, що все гаразд, крекчучи і випльовуючи сніг, вилізли із замету.

Над ними було темне зоряне небо, внизу - біле покривало снігової бурі, а самі Маруся з Якусем стояли на краю кам'яного острова, що висів у небі. Навколо, зовсім поруч, літали інші острови - одні більші, інші менші. А попереду, на найбільшому з них, височів величний крижаний замок.

- Ось ви де! А ми вас шукаємо! - пролунав ззаду голос Віана. - Ви цілі?

- Так, усе гаразд, ми впали в м'який замет, - відповів Якусь.

- Вам пощастило, - сказав Александер, потираючи забиті коліна й лікті.

- А от нам не дуже пощастило! - додав з посмішкою Віан і показав на гострі брили, що лежали на іншому боці летючого острова. - Ми прилетіли прямо туди.

- Ой, давайте я оброблю вам рани, - сказала Маруся. Вона дістала зі свого рюкзака аптечку, промила Александеру і Віану подряпини і помастила їх зеленкою. Як же вона щипала! Але сміливі брати не подали й виду, що їм боляче.

- Ну ось, тепер ви як новенькі і... дуже зелененькі, - засміялася Маруся і прибрала аптечку в рюкзак. – Шкода, що тут немає лісу, бо маскування у вас просто чудове.

- Чаклун подумає, що у вас вітрянка, і втече, - пожартував Якусь.

- До речі, про чаклуна, - сказав Александер. - Щоб дістатися до крижаного замку, нам доведеться стрибати з одного острова на інший, коли вони пролітають поруч один з одним. Це небезпечно, але іншого шляху немає. Ви готові?

- Так, ми готові, - відповіли Маруся з Якусем.

- От тільки рюкзаки краще залишити тут, адже з ними стрибати буде важко, - порадив Віан. - Повернемося за ними, як переможемо чаклуна.

Усі зняли рюкзаки, підійшли до краю острова і стали чекати, поки до них ближче підлетить інший острів. Ось він уже наближається - вони відійшли на кілька кроків від краю і за командою Александера розбіглися і стрибнули. Це виявилося не так просто. Маруся послизнулася об край острова, що пролітав, і мало не злетіла вниз. Добре, що Віан вчасно це помітив і встиг схопити її за куртку.

Так, стрибаючи з одного летючого острова на інший, друзі дісталися замку. Їхні ноги тремтіли від утоми й напруги, одяг був забруднений і пошматований від постійних падінь на каміння, руки подряпані. Вони стояли перед замком, заворожені його велетенськими розмірами. Крижані вежі виблискували холодним світлом зірок на тлі чорного неба.

- Нас, вочевидь, чекають, - припустив принц Віан, показавши на відчинені ворота замку.

- Боюся, що ти маєш рацію, брате, - погодився з ним Александер. - Нам би зараз дуже не завадила допомога феї. Але де вона? Невже вона нас покинула?

- Напевно, вона чекає нас усередині, - сказала Маруся.

- Я теж так думаю, - підтримав її Якусь і впевненою ходою попрямував у бік воріт, за ним пішли інші. Александер і Віан оголили свої кинджали.

Увійшовши у браму, вони опинились у внутрішньому дворі, у центрі якого височіла гостроверха вежа. Усередині її на самий верх вели довгі сходи. Вони піднімалися по спіралі вздовж крижаних стін, у яких не було навіть вікон. У центрі вежі висів величезний кристал, який освітлював усе навколо холодним мерехтливим світлом. Він спускався з самого верху і своїми гострими краями майже торкався землі.

Подорожні рушили холодними й слизькими сходами. Кожен крок, кожен звук у вежі відгукувався гучною луною. Після стрибків з острова на острів ноги гуділи від утоми, і йти нескінченними сходинками було справжньою мукою, але друзі йшли і йшли вперед, допомагаючи одне одному.

І ось вони піднялися на самий верх і опинились у великій круглій залі з високими вікнами і прозорим дахом, крізь який виднілися зірки. У центрі зали спиною до них стояла фігура в чорному балахоні. Вона повернулася, і друзі скрикнули - перед ними був головний чаклун. Він змахнув рукою, і з усіх боків на подорожніх полетіли гострі крижані ланцюги. Наступної миті Маруся, Якусь, Александер і Віан були скуті за руки й ноги так міцно, що не могли навіть поворухнутися.