Пухнасті снігошльопи

У чарівному світі теж навкруги лежали кучугури. На чистому блакитному небі також світило зимове сонце, але при цьому було тепліше, ніж у світі людей. У лісі далеко не всі дерева скинули жовте й червоне листя. То там, то тут виднілися вічнозелені кущі. І тому ліс не здавався порожнім, холодним і похмурим. Він не заснув на зиму, а просто затишно вкрився білосніжною ковдрою і чекав весни.

Бабуся відкрила свій рюкзак і дістала з нього ту саму сопілку, яку показувала Марусі з Якусем удома. Вона подивилася на онуків і запитала:

- Ну що, готові?

Маруся з Якусем ще не встигли відповісти, як бабуся заграла гарну мелодію. Вона була схожа на середньовічні пісні - така ж мелодійна і трохи сумна. Діти стояли як заворожені й дивилися на бабусю, але раптом вони почули Віана:
- Дивіться! - сказав він і показав уперед.

Перед ними в повітрі з'явилися чотири білі пухнасті грудочки. Спочатку вони були маленькі, але потім стали рости, рости, рости і перетворилися на хутряні кулі заввишки з дорослу людину, з великими смішними очима, величезними пухнастими ступнями замість ніг і довгими хвостами. Вони кумедно муркотіли, немов кошенята, і смішно шльопали лапами по заметах.

- Бабусю, хто це? - завмерши від подиву, запитала Маруся.

- Це пухнасті снігошльопи, - відповіла бабуся. - Я придумала їх у дитинстві. Я тоді обожнювала кататися на них узимку засніженими пагорбами. Вони дуже швидко бігають і високо стрибають і миттю домчать нас до високих гір.

- А вони в тебе з цієї маленької сопілки вилізли? - поцікавився Якусь, уважно розглядаючи музичний інструмент.

- Ну, можна й так сказати, - засміялася бабуся.

- То вона чарівна? Звідки вона в тебе?

- Так, це чарівна флейта, - бабуся простягнула її Якусю, і він одразу почав пробувати в неї дмухати. - Мені її подарували, коли я була ще зовсім маленька. З її допомогою можна викликати істот зі своєї уяви. Зараз, коли я грала мелодію, то, як у дитинстві, уявляла собі пухнастих снігошльопів, і ось - вони з'явилися.

- Так, я теж чув про таку флейту, але ніколи її не бачив, - сказав принц, - я думав, що вона буває тільки в чарівників. Виходить, що будь-хто може викликати будь-яких істот зі своєї уяви, навчившись грати цю мелодію?

- Можливо, - замислившись, відповіла бабуся, - хоча багато хто намагався, але ні в кого, крім мене, не виходило. Але не будемо гаяти час на розмови. Залазьте на спини снігошльопам і міцно тримайтеся за їхню шерсть. А щоб легше залізти, треба їх погладити, тоді вони на деякий час стануть трохи меншими. Ось, дивіться.

Бабуся підійшла до одного зі снігошльопів і погладила його. Пухнастий колобок замурчав від задоволення і почав зменшуватися. Коли він став удвічі меншим, бабуся з легкістю на нього залізла, і снігошльоп одразу ж знову виріс. Якусь віддав бабусі флейту й у такий самий спосіб осідлав великоокого пухнастика поруч. Його приклад наслідували Маруся і принц Віан.

- Міцно тримаєтеся? - запитала бабуся.

- Так, - невпевнено відповіли їй онуки та принц.

- Ну, що ж, наїзники, тоді вперед! - вона нахилилася до снігошльопа, наче хотіла сказати йому щось на вушко, і за мить вони вже мчали крізь ліс, пагорбами і полями. Снігошльопи мчали по сніговій гладі, немов водомірки по воді, ледве торкаючись землі. Шерсть у них була довга, густа і дуже м'яка. Триматися за неї було дуже зручно і приємно. Але ще - і це було просто чарівно - у неї можна було уткнутися обличчям так, щоб навіть вітер не обдував, і одразу ставало тепло й затишно.

Тільки почало сутеніти, а подорожні вже добігли до високих гір. Снігошльопи привезли їх на невелику галявину в лісочку під горою. Поруч дзюрчав струмок. Дивним було те, що снігу тут майже не було, наче хтось спеціально розчистив галявину для гостей.

- Бабусю, це ж те саме місце, де ми з Якусем зупинялися минулого разу! - вигукнула Маруся і зістрибнула з пухнастого снігошльопа на землю. - Якусю, дивись, он дерево, куди ворон злетів із моїм рюкзаком. Так, це воно, ось на тій гілці він сидів!

- Ага, потім ми дізналися, що це був не ворон, а чарівник Блакитної гори, - погодився Якусь і теж зліз зі свого снігошльопа.

- Як цікаво, - усміхнувшись, відповіла бабуся, - напевно, це випадковість, що ви знову зупинилися на цій галявині.

Коли всі спішилися, снігошльопи стали зменшуватися і, перетворившись на маленькі пухнасті білі грудочки, розтанули в повітрі.

- А ви вмієте викликати тільки снігошльопів своєю флейтою? - поцікавився принц. - Чи, може, ще й інших істот, більших?

Бабуся зробила вигляд, що не чула запитання принца, і скомандувала:

- Так, мої дорогі, якщо ми не хочемо ночувати взимку просто неба і з порожнім шлунком, то нам терміново треба поставити намети і розвести вогонь. Віане, прошу вас разом із Якусем зайнятися багаттям, а я поки що з Марусею обладнаю нам нічліг. Добре?

- Звичайно, - погодився Віан і запросив Якуся йти з ним збирати хмиз.

Коли стемніло, все було вже готово - намети розставлені, вогонь розпалений. Подорожні сиділи біля багаття і на паличках смажили сосиски. Поруч димів уже закипілий чайник. Смачно пахло ледь підсмаженим м'яким хлібом і цибулею.

- Ніч буде прохолодною, - зауважила бабуся. - Подивіться, яке ясне небо: всі зірки видно, як на долоні.

- Бабусю, а тут такі самі зірки, як у нашому світі, чи інші? - запитала Маруся.

- Гарне запитання, - бабуся посміхнулася, налила й простягнула Марусі чашку з чаєм. - Ось, тримай, тільки обережно, вона гаряча. А наші світи - це просто різні планети. Вони розташовані дуже-дуже далеко одна від одної, але в одному всесвіті. Тому часто ми бачимо одні й ті самі зірки, тільки з різних боків.

Маруся з Якусем не вірили своїм вухам. Виходить, що десь там далеко, серед цих зірок, знаходиться їхня рідна планета Земля. І як дивно те, що подорожувати між нескінченно далекими планетами можна кілька разів обійшовши навколо дерева. Це ніяк не вкладалося в голові, тому якийсь час діти сиділи мовчки, втупившись у небо.

- Я пам'ятаю, нам із братом щось схоже розповідав пугач-звіздар у королівській академії, - поділився спогадами Віан. - Але ми бавилися на уроках, тому, звісно, все вже забули. Але зараз, після ваших слів, мені захотілося повернутися в клас, щоб вивчати це знову. Може, я так і зроблю, коли ми повернемося, адже у вежі в мене буде багато часу для читання.

- Ніколи не пізно вчитися, скажу я вам, - підтримала його бабуся.

Коли всі сосиски були з'їдені, чай допитий, і багаття вже перетворилося на тліючі вуглинки, бабуся допомогла Марусі з Якусем вмитися і почистити зуби, поливши на руки теплою водою з чайника. Потім вони загасили вугілля і лягли спати. Бабуся з Марусею та Якусем розмістилися в одному наметі, принц із мишкою - в іншому, трохи меншому. Усі так втомилися за день, що заснули миттєво.