Ворон

Уранці Маруся розплющила очі й побачила перед собою великого чорного ворона з синіми очима, який безсоромно клював ягоди з мішечка в її рюкзаку.

- Киш! Киш! - Маруся схопилася і потягнулася було до рюкзака, але ворон вправно схопив його за лямку і потягнув з намету.

- Стій! Куди?! Віддай мій рюкзак! - закричала Маруся і розбудила Якуся.

Але ворон і не думав повертати рюкзак. Він міцніше вхопив його дзьобом і злетів на дерево, немов знущаючись над Марусею.

- Ану, віддай! Якусю, збирай намет, я спробую відібрати в нього свій рюкзак, - тільки-но Маруся почала залазити на це дерево, щоб дістати ворона, як він перелетів із рюкзаком на інше. Це повторилося разів зо три, після чого Маруся зрозуміла, що це марно, стала перед вороном і почала його заманювати, ніби в неї на долоні було щось смачненьке.

- На, на, на, на! У мене є смачні ягоди! - говорила Маруся. Але ворон був не такий наївний. Він спокійно дивився на Марусю, немов чекав чогось іншого.

Щойно Якусь зібрав намет і речі та був готовий іти далі, ворон злетів із цього дерева і перелетів на те, що подалі.

- Почекай, - сказав Якусь. - Мені здається, що він не хоче красти твій рюкзак. Він показує нам дорогу. Ходімо за ним.

Після цих слів Якуся ворон закивав головою, і з відкритого рюкзака посипались ягоди. Він опустив його на землю і перелетів на наступне дерево. Маруся підібрала свій рюкзачок, і вони з Якусем побігли за вороном через негустий ліс уздовж Високих гір.

Їм добре було видно, куди перелітав ворон, бо на деревах не було листя. Коли Маруся з Якусем втомлювалися бігти або йти, вони зупинялися перепочити, і ворон їх чекав. Потім вони бігли і йшли далі.

Нарешті ворон привів їх до широкої ущелини, яка вела вглиб Високих гір. Він сів поруч із нею і голосно каркнув. Потім змахнув чорними крилами і полетів. Маруся з Якусем подивилися йому вслід.

- Це, напевно, і є дорога в Темний ліс! - вигукнув Якусь.

- Ну, якщо цей ворон не служить чаклунам, то цілком можливо, - погодилася Маруся. - Це точно дорога, а куди вона веде, ми скоро дізнаємося.

Вона подивилася на Якуся, запрошуючи його пройти вперед.

- Взагалі-то, "дами вперед", - пожартував Якусь і увійшов в ущелину.

Що далі діти просувалися, то ширшою ставала стежка поміж стрімких стін ущелини. Невдовзі діти вже йшли дном глибокої мальовничої розколини, в якій подекуди навіть траплялися дерева. Дивним було те, що дорога була так добре розчищена і втоптана, немов по ній ходили щодня вже багато-багато років. Ще дивнішим було бачити по обидва боки дороги великі камені, які явно колись перегороджували шлях, але були дбайливо прибрані. Але найдивовижнішим відкриттям стали лавочки, витесані з цільних шматків каменю. І не просто витесані, а ще й майстерно прикрашені доволі витонченими візерунками.

- За цією ущелиною явно хтось доглядає, - вголос подумала Маруся.

- Хотілося б знати, хто, - подивився на неї Якусь. - Сподіваюся, не якісь чудовиська!

- Хіба чудовиська майстрували б такі витончені лавочки? - заперечила Маруся. - Не бійся! Судячи з розповідей бабусі, лиходії живуть далеко звідси.

- А я й не боюся, - заперечив Якусь.

Тут пролунав такий сильний гуркіт, що діти завмерли від страху.

- Що це? - злякано запитала Маруся.

- Ха, боїшся! Подивися нагору, - сказав Якусь із задоволеною посмішкою.

Маруся підняла голову і побачила, як високо над ущелиною згущувалися грозові хмари. Блиснула блискавка, і грім луною розкотився по горах.

- Добре, що в нас є дощовики, - сказав Якусь, порпаючись у рюкзаку.

Маруся послідувала його прикладу, і коли дощ уже лив як із відра, діти в дощовиках спокійно крокували далі дорогою.

- Нічого собі зарядив дощик! - зітхнув Якусь через годину. - Усе падає і падає.

- Так, добре було б, якби він минув, коли треба буде ставити намет і готувати вечерю, - Маруся зітхнула і подивилася нагору - просвіту видно не було.

Уже сутеніло, а дощ усе ще лив, здавалося, з іще більшою силою. Доріжка перетворилася на струмочок, іти яким ставало дедалі важче. Раптом ущелиною рознісся моторошний гул і тріск. Діти перезирнулися - це не було схоже на грім. Потім шум повторився і став наростати. Вони подивилися нагору і побачили, що прямо перед ними частина скелі спочатку повільно, а потім дедалі швидше і швидше з'їжджала прямо в ущелину.

- Біжімо! - закричав Якусь і потягнув Марусю за рукав назад. Вони бігли щосили, а шум усе наростав і наростав. Він перетворився на нестерпний гул, а потім поступово затих. Знову настала тиша, яку порушував тільки шум дощу.

Крізь зливу Маруся і Якусь побачили, що ущелина вся завалена величезними брилами. Шлях уперед був відрізаний.

- А-а-а-а! Та що ж це таке! - голосно крикнула від безсилля Маруся. Вона хотіла було вже плюхнутися на землю і кинути вбік рюкзак, але, обернувшись, побачила кам'яну лавку і сіла на неї. Якусь послідував її прикладу і сів поруч.

Діти сиділи мовчки і слухали, як дощ шелестить струмком, на який перетворилася їхня доріжка. Незабаром до цього шуму додався звук черевиків, що плескали по калюжах, але Маруся з Якусем так втомилися і засмутилися, що не одразу зрозуміли, що такий звук могли видавати тільки вони самі або... Вони підняли голови і зі здивуванням побачили перед собою кількох маленьких кремезних чоловічків, із великими круглими носами й довгими сплутаними бородами. Чоловічки стояли просто під дощем, дивилися на засипану камінням ущелину і щось діловито обговорювали, показуючи руками в різні боки. Вони були одягнені в курточки і штанці з грубої тканини. На ногах у них були черевики на товстій підошві, а голови їхні покривали капюшони.

- Так, вам не пощастило, - звернувся один із чоловічків до Марусі та Якуся. - Такого давно не було в наших краях. Якась вже дуже сильна гроза сьогодні. Он як усе розмило, аж завалило ущелину. Такі великі камені нам доведеться розбирати кілька днів. Ви змерзли?

- Трохи, - відповіла Маруся, від утоми вже нічому не дивуючись.

- Тоді ходімо з нами. Туди, - чоловічок показав рукою на завал, - вам уже ніяк не пройти, доведеться повертатися. А зворотній шлях теж неблизький. Переночуєте в нас.

Маруся з Якусем перезирнулися, кивнули і втомлено побрели за чоловічком. Вони одразу зрозуміли, що це гірські гноми, адже саме такими їх завжди описували в книжках. На зріст вони були нижчими від Марусі та Якуся, але при цьому вирізнялися дивовижною силою. Дорогою траплялися важкі камені, які дощ змив на дорогу, але гном міг самотужки відкидати їх убік.

Незабаром процесія звернула з доріжки і почала петляти між валунів. Коли всі підійшли до ледь помітних залізних дверей, той гном, що розмовляв із Марусею і Якусем, дістав велику зв'язку ключів і одним із них відчинив двері. Гноми зайшли всередину, і Маруся з Якусем пішли за ними. Двері зачинилися, і їх знову стало не видно в скелі, вершина якої ховалась у темному дощовому небі.