Зачарована фортеця

Ганс і сова неабияк намокли й змерзли під рясним дощем, коли перебиралися через Високі гори. Тепер вони вже летіли над Темним лісом. Дерева тут росли настільки щільно, а їхня крона була настільки густою, що зверху ліс був схожий на темний глибокий океан, у якому неможливо було розгледіти дно.

- А чому в Темному лісі дерева все ще з листям, зараз же кінець осені? - запитав Ганс.

- Це незвичайний ліс, і дерева тут незвичайні - вони скидають листя тільки наприкінці зими, і лише на кілька тижнів, - прокричала сова. - Ви краще тримайтеся міцніше, Гансе. Кажуть, хто в цей ліс потрапив, той пропав.

Гном сильніше вчепився в пір'я сови. Вони летіли над самісінькими кронами, облітаючи високі дерева, що стирчали вгору. Широкі крила птахи безшумно й рівномірно піднімалися й опускалися. Що довше вони летіли, то темнішим ставало небо.

- Невже вже вечір? - здивувався Ганс.

- Ні, ще день, але ми вже підлітаємо до Темних країв. Злі сили бояться сонця, тому вони зачарували небо так, щоб воно завжди було затягнуте хмарами, - пояснила сова. - Але нам це не завадить, адже я чудово бачу в темряві.

Темний ліс закінчився, і Ганс побачив пустельну чорну землю, вкриту гострим камінням, колючими чагарниками та кривими висохлими деревами. На обрії диміли вулкани, а перед ними на пагорбі, наче біле ікло, стояла фортеця, колись збудована ельфами.

- Он вона! - крикнув він.

- Тихіше, пане Гансе, нас помітять, - стримала його сова.

Попереду з'явилася невелика темна хмара, яка спершу полетіла в їхній бік, потім різко звернула праворуч, потім донизу і зникла з поля зору. Сова різко пірнула до землі й сховалася за колючими кущами.

- Бачили? Фортецю охороняють зграї кажанів. Я не зможу до неї підлетіти непомітно, тому далі вам доведеться йти самому. Тримайтеся ближче до кущів і дерев, а якщо помітите кажанів, то не видавайте жодного звуку - вони дуже добре чують. Я ж чекатиму на вас тут, - сказала сова і залізла вглиб кущів. - Удачі!

Ганс кивнув і від дерева до дерева побіг до фортеці. Шлях до неї виявився простішим, ніж він очікував. Гном не зустрів ні кажанів, ні інших небезпек, земля була висохла і рівна - бігти було легко. Щоправда, кілька разів він боляче подряпався об колючки кущів, але це були дрібниці порівняно з кровожерливими кажанами.

Добігши до фортечних мурів, Ганс став шукати хоч якийсь вхід - ворота або вікно, водостік або хоча б щілину. Але стіни були абсолютно гладкі, немов зроблені зі скла, і проникнути всередину було неможливо. Ганс швидко побіг уздовж стіни праворуч у надії скоріше знайти хоч якийсь отвір. Нічого, знову нічого... Раптом він почув позаду тонкий писк, який множився і розносився по всій околиці. Гном обернувся і побачив, як у його бік мчить зграя кажанів. Ганс побіг ще скоріше, але кажани наближалися все швидше й швидше. Ось він уже побачив їхні зубасті пащі й червоні очі, але раптом земля вислизнула з-під ніг, і він полетів униз.

Ганс впав у швидкий струмок, який кам'яним жолобом крізь товсті ґрати вливався у фортечну стіну. Він поплив за течією й опинився в глибокій криниці. Гном видряпався по цегляних стінах криниці наверх і опинився в господарському дворі. Навколо лежали ящики з їжею, снопи сіна і в'язанки дров, стояли навантажені вози, запряжені кіньми. Ганс виліз із криниці, сховався за одним із ящиків і почав спостерігати. Раптом відчинилися двері, і з них вийшло кілька людей, схожих на прислугу. З важкими тарілками в руках вони попрямували до сходів, що вели з двору в бік високої вежі. Напевно, це їжа для принца і чаклунів, подумав Ганс, і побіг за ними, ховаючись то за колонами, то за кутами, то за кам'яними скульптурами, що зображували всяких чудовиськ.

Темними коридорами і сходами слуги дійшли до високих чорних дверей, за якими виявився зал із колонами. Це була трапезна. Ганс непомітно проліз всередину і сховався за однією з колон. Він побачив, як у центрі залу за кам'яним круглим столом сиділи чаклуни. Кожен з них був одягнений у чорний балахон. З рукавів стирчали кістляві бліді руки з довгими чорними нігтями. Обличчя були заховані під капюшонами. За столом Ганс помітив принца Віана. Той був одягнений у мисливську шкіряну куртку, жилетку й накидку. Обличчя його було блідим і витягнутим. На голові в принца блищала та сама корона, яку він вкрав у брата.

Слуги швидко поставили їжу на стіл і непомітно вийшли із залу. Щойно за ними зачинилися двері, принц подивився на чаклуна з кам'яним ціпком і сказав:

- Я вдячний за те, що ви зібрали тут усіх наймогутніших чаклунів Темних країв. Я ціную вашу рішучість мені допомогти й обіцяю щедро обдарувати вас, коли ми завоюємо Королівство.

- Ну, що ви, ваша величносте, - прохрипів головний чаклун. - Ми давно чекали можливості повернутися в чарівний світ. Я приніс вам радісну звістку - через три дні військо чаклунів буде готове виступити.

- Чудово! - зрадів принц. - Але ці жалюгідні жителі Королівства, ці мерзенні звірятка й гноми чинитимуть опір, а з ними ще й чарівник Блакитної гори. Ви впевнені, що ми їх легко переможемо?

- Без найменших сумнівів, ваша величносте, - чаклун показав свій ціпок. - Мій жезл скам'яніння, один із найпотужніших, перетворить їх на купу непотрібних каменів, а вогняні персні, що є в усіх нас, спалять їхні війська, стіни й будинки. У них немає жодного шансу, - сказав чаклун і хрипко розсміявся.

- Але як ми перейдемо через Темний ліс?

- Ми проклали через ліс зачарований шлях, мій пане, - відповів принцу інший чаклун. - Його не видно нікому, крім нас, тож наше військо непомітно й несподівано опиниться під стінами королівського міста. Ми нападемо раптово і знищимо цих мерзенних істот.

- Ба більше, - додав третій чаклун, - наші розвідники розповідають, що в королівстві поки що не підозрюють про ваші сміливі плани. Ці дурні живуть звичайним життям і не думають готуватися до бою.

- Що ж, тим гірше для них! - зрадів принц. - Вирішено: як ви й сказали, за два-три дні, щойно військо буде готове, вирушаємо в чарівне королівство. Я думаю, що нам потрібно менше одного дня, щоб дійти до міста і завоювати його. Я покажу їм, хто справжній король! - процідив він крізь зуби.

Чаклуни закивали на знак згоди. Потім принц жестом запросив їх приступити до трапези, і лиходії накинулися на їжу.

Ганс сидів за колоною ні живий ні мертвий. Через три дні на його чарівний світ нападуть лиходії. Він має терміново попередити чарівника і своїх друзів. Негайно, поки ще не пізно!

Гном вирішив, що вислизне із залу, коли знову з'являться слуги. Чекати довелося недовго - двері відчинилися, і увійшли слуги з новими тацями. Вибравши момент, Ганс кулею вилетів у коридор і побіг ним уперед, зупиняючись і прислухаючись, чи немає погоні.

Ганс точно пам'ятав, як прийшов з подвір'я до зали, якими коридорами проходив, якими сходами піднімався, тому побіг назад тією ж дорогою. Але як би він не намагався знайти ці коридори і сходи, він не міг. Замок немов підмінили. Щоразу, як він повертався назад, усе навколо було іншим. Варто було йому звернути за ріг, як за спиною все змінювалося. Він нічого не впізнавав. Так минула година, дві, три... Нарешті Ганс опинився в якійсь темній комірчині під сходами, де сів у найтемнішому кутку і почав думати, як же бути далі.

Чаклуни наклали на фортецю чари, які не випускали чужинців із замку. Чарівник про це попереджав. Але що ж робити? Ганс знову спробував знайти дорогу, але тільки ще більше заплутувався в невідомих коридорах, сходах і кімнатах. Він уже втратив лік часу. Зрештою, Ганс зупинився, сів на підлогу і заплакав від безсилля та втоми.

Раптом він почув поруч якийсь шурхіт. Ганс підхопився на ноги і побачив маленьку тінь, яка крадеться вздовж стіни. Вона підійшла ближче, і гном розгледів мишку. Вона подивилася на Ганса, підійшла, понюхала і зі здивованою мордочкою відійшла вбік.

- Уперше бачу таку істоту. Ви хто? - запитала миша.

- Добрий день, я гном із чарівного королівства, мене звати Ганс.

- Дуже приємно, - відгукнулася мишка. - А чому ви тут сидите?

- Я хотів вибратися із замку і загубився. Ви знаєте дорогу?

- Звичайно, я тут живу дуже давно і знаю все. А навіщо вам іти із замку? Адже там небезпечно, а тут нас не спіймають. Хоча й тут можуть зловити і зварити з нас чаклунське зілля. Як я боюся! - мишка затремтіла.

- Послухайте, - звернувся до неї Ганс. - Я з чарівного королівства. Чаклуни задумали на нього напасти, і мені потрібно терміново попередити моїх друзів. Там, за фортечною стіною, на мене чекає лісова сова. Вона домчить мене назад. Якщо хочете, я можу взяти вас із собою. У чарівному королівстві ніхто з мишей зілля не варить, - Ганс благально подивився на мишку. - Будь ласка, допоможіть мені вибратися звідси!

Мишка задумалася, а потім схвально кивнула.

- Ходімо за мною. Хоча, зачекайте, у мене до вас одне важливе запитання - ця ваша сова хіба не їсть мишей? - запитала мишка.

- Вона дуже любить булочки, це я знаю точно, а вас вона не зачепить, - з усмішкою сказав Ганс.

Мишка зраділа і показала йому йти за нею. Вони побігли коридором, а потім пірнули в якусь щілину між стінами. Спустилися трубою до сирого підвалу і далі темними катакомбами дійшли до вузького отвору в фортечній стіні.

- Стійте, - сказала мишка, - спершу треба переконатися, що поблизу немає летючих вартових. Якщо вони нас помітять, то нам не врятуватись.

Вона висунулася зі шпарини і довго вдивлялася, прислухалася і принюхувалася. Потім побігла вперед, Ганс - за нею. Вони сховалися в колючих кущах. Ганс озирнувся і далі вже сам повів мишку до сови, перебігаючи від дерева до дерева, від куща до куща. Сова чекала там же, де вони розлучилися.

- Щось ви дуже довго, - сказала вона. - Вам вдалося все дізнатися?

- Так, шановна сово, вдалося, і нам потрібно терміново повідомити про це чарівника, - сказав Ганс і показав на мишку. - Знайомтеся, це наш друг. Якби не вона, я б ніколи не вибрався з фортеці.

Сова чемно кивнула мишці й показала їм обом, щоб залазили їй на спину. Ганс і мишка забралися по крилу на спину і міцно вхопилися за пір'я. Сова безшумно змахнула крилами і полетіла низько над землею. Діставшись Темного лісу, вона злетіла над кронами дерев і вже звичним шляхом попрямувала в бік чарівного королівства.