Амулет

Увесь день Александер і вартові шукали корону. Вони перевірили всі зали і коридори замку, підземні і потаємні ходи, всі вежі і стіни, всі дахи і підвали, навіть навколо замку. Корони не було ніде.

Принцу хотілося знайти корону не тому, що він бажав скоріше стати королем. Йому не потрібна була влада. Він шукав її тому, що в душі сподівався виправдати брата. Може, це не Віан її вкрав, а вона просто загубилася. Але що довше вони шукали, то менше в нього залишалося сумнівів у тому, що це був Віан.

Була вже пізня осінь, увечері погода зіпсувалася, піднявся вітер, і пішов сильний дощ.

- Ваша високосте, - звернувся до нього головний вартовий, - через дощ нічого не видно. Якщо ви хочете, можемо продовжити пошуки завтра, але сьогодні ми нічого вже не знайдемо.

- Добре! - неохоче погодився принц і крикнув варті: - Усі в замок!

Повернувшись, він мовчки повечеряв разом зі слугами. Побажав усім доброї ночі й пішов у свої покої.

У цей час із Темного лісу з'явилися чотири постаті в чорних плащах. Немов привиди, вони повільно здійнялися невисоко над землею і крізь темряву та дощ полетіли в бік королівського міста.

Вітер уночі розігнав хмари, і тому ранок наступного дня був сонячним і прохолодним. Камердинер встав раніше і вирушив на кухню, щоб приготувати принцу сніданок. Він слушно вважав, що його високість учора дуже втомився і засмутився, тому смачний сніданок у ліжко був би ідеальним початком нового дня і приводом для гарного настрою.

Прийшовши на кухню, він побачив, що королівські кухарі встали ще раніше.

- Доброго ранку, камердинере! - привітав його шеф-кухар. - Як вам спалося? Мені всю ніч заважав вітер, стукав віконницями - бум-бум, безперервно, а рано-вранці розбудило яскраве сонце.

- Те саме, мій друже, - поскаржився камердинер. - Але ранок чудовий!

- Так, ви маєте рацію! А я тут приготував принцу омлет із беконом, булочки з корицею і каву, як він любить. Я знаю, що вранці він багато не їсть, але все ж таки. Учора він весь день був на ногах, - кухар запитально глянув на камердинера. - Не знайшли?

- Ні, не знайшли. Мабуть, доведеться робити нову корону, - зітхнув камердинер. - Ну, нічого, головне, що всі живі та здорові! - закінчив він бесіду на хорошій ноті, взяв тацю з їжею і вийшов з кухні.

Камердинер уже підійшов до парадних сходів, щоби піднятися нагору, коли до нього підійшов вартовий і сказав, що якийсь дивний дідусь із довгою білою бородою у фіолетовому балахоні, гостроверхому капелюсі та з дерев'яним ціпком терміново хоче побачити принца. Стверджує, ніби він чарівник.

- Так, звісно, пропустіть його, я почекаю тут, - сказав камердинер і повернувся в бік коридору, що вів до вхідних дверей. Вартовий пішов і повернувся з чарівником.

- Друже мій! - вигукнув камердинер. - Який я радий вас бачити! Що привело вас у таку ранню годину в замок?

- Передчуття, мій друже, передчуття, - відповів йому чарівник. - Учора я отримав звісточку від принца про те, що він прийде до мене вранці. Вночі мене мучили думки про те, що принцу загрожує велика небезпека. Я майже не спав. Тому з першими променями сонця вирушив до вас.

- Яка небезпека?

- Не знаю точно, але я здогадуюся, куди міг попрямувати Віан і хто йому допомагає. І якщо я маю рацію, то в Александера дуже могутні вороги, і йому треба бути дуже обережним. Ви не будете проти, якщо я приєднаюся до вас і побажаю принцу доброго ранку?

- Звичайно, ні, - захвилювався камердинер. - Ходімо, я попереджу його високість про те, що ви до нього прийшли.

Вони піднялися на другий поверх і довгим широким коридором із високою склепінчастою стелею попрямували в бік покоїв принца. Камердинер постукав у двері, ще раз, і ще, сильніше. Зазвичай принц відповідав одразу, але не цього разу. Камердинер повільно відчинив двері й зазирнув усередину. Потім він різко відчинив їх, і вони з чарівником побачили, що принца в кімнаті немає. Вікно було навстіж відчинене. Фіранки зірвані з карнизів. Речі та книги були розкидані по всій кімнаті. Стільці перевернуті. Дзеркала розбиті. Біля ліжка лежав меч принца, а поруч із ним на килимі виднілися плями, схожі на кров.

- Варто! - закричав камердинер, кидаючи тацю зі сніданком і вибігаючи з кімнати принца. - Варто, сюди!

Чарівник зрозумів, що запізнився. Темні сили випередили його і викрали принца, подумав він. Чарівник обійшов кімнату - все вказувало на те, що принц чинив опір нападникам, але сили були нерівними. Ось тут він сидів, коли лиходії влетіли у вікно. Ось він схопився і побіг до своєї зброї. Була битва, в якій його поранили. І потім... чарівникові не хотілося думати, що принца вбили.

Він підійшов ближче до столу біля вікна і побачив поруч на підлозі книжку з історії королівства, з якої визирав срібний ланцюжок. Він підняв книгу і розкрив її. Серед сторінок лежали старовинний амулет і записка. Чарівник упізнав почерк принца:

"Друзі! Якщо ви читаєте цю записку, значить, зі мною щось сталося, і королівство перебуває в небезпеці. Якщо я залишуся живий, то коли-небудь обов'язково повернуся, але зараз вся надія на вас. Цей стародавній королівський амулет був створений у незапам'ятні часи чарівниками, щоб захистити королівство. Коли настане час, віддайте його друзям, які прийдуть здалеку. Вони нас врятують. Александер".

Чарівник глянув на амулет. У цей момент у покої вбіг камердинер із вартою. Чарівник мовчки простягнув йому записку.

- Цю річ потрібно надійно заховати й охороняти, - сказав він камердинерові, простягаючи амулет. - Пропоную поки що залишити її в таємному сховищі королівської академії, а там подивимося.

- Згоден, - сумно відповів камердинер і взяв амулет.

Чарівник попрощався з ним і з охоронцем і вийшов із кімнати.